Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

На довершення всіх лих вони втратили вогонь і тепер скиталися, жалюгідні й безпорадні, пригнічені свідомістю власного безсилля і сповнені ненависті до ворогів.

Тим-то вони були раді укласти спілку з високим плечистим чужинцем, дужим і могутнім, ніби гаял. З’юрмившись круг уламра, жінки намагалися зрозуміти його жести й слова, навчити чужинця своїй мові. Зрештою вони здогадалися, що Ун розшукує слід товариша, захопленого в полон вогневиками, і зраділи, що уламр ворогував з їхніми смертельними недругами.

Збагнувши, що жінки сидять без вогню, Ун заходився збирати сухостій і хмизняк. Потім з допомогою своїх кременів викресав вогонь. Кволий пломінець спалахнув на краю галузки. З криками захвату наймолодші жінки кинулися танцювати навколо вогню, вигукуючи щось. Слова підхопили інші, повторюючи їх хором у такт стрибкам. Коли ж багаття розгорілося і животворне тепло пахнуло довкола, вигуки й стрибки стали несамовиті.

Не кричала й не стрибала тільки дівчина з ніжним личком. Сидячи біля багаття, вона в безмовному захваті дивилася то на вогонь, то на високого незнайомця. Іноді вона щось говорила низьким грудним голосом, і її великі темні очі променіли тихою радістю.

Щоранку Ун вирушав шукати Зурів слід. Жінки довірливо йшли за ним. Син Тура потроху освоювався з словами й жестами своїх нових спільниць. Сила і прудкість уламра дивували жінок. Вони захоплювалися його зброєю, особливо ратищами й дротиками, здатними вражати ворога на відстані. Пригнічені невдачами й нещастями, вони горнулися до могутнього незнайомця. Їм подобалося слухати його. Ун розумів, що таких помічниць не слід нехтувати. Четверо жінок були міцніші, спритніші й прудкіші, ніж Зур. Всі вирізнялися невтомністю й витривалістю. Матері легко носили дітей на спині. А хлопчики й дівчата були загартовані, як вовчата.

Якби не втрата друга, Ун відчував би себе цілком щасливим, надто вечорами, на привалах. Щоразу, коли він викрешував кремінням вогонь, жінки раділи так само бурхливо, як і першого вечора. Цей простодушний захват вельми тішив сина Тура. Особливо він любив дивитись, як полум’я багаття відбивається у великих темних очах Джеї, освітлює її густі блискучі коси. Він мріяв вернутися до рідного табору разом з нею. Серце в нього схвильовано билося.

Наприкінці тижня дерева на шляху загону майже позвикали. Попереду до самого обрію стелився безкраїй степ. Лише подекуди бовваніли окремі острівці кущів, гайки чи “поодинокі дерева.

Ун та його супутниці чимчикували вперед, маючи надію зустріти якусь височину, звідки можна було б роззирнутися. Опівдні на привалі одна жінка, подавшись на схід, раптово скрикнула й почала гукати інших. Усе було ясно без слів: на землі виднілися сліди багаття.

— Вогневики! — сказав Ун.

Жінки здавалися дуже схвильованими. Старша, її звали Ушр, обернулася до уламра, гнівно вимахуючи руками. Він збагнув, що вогневики ворогували з жінками. Людожери не лише винищили половину з них, але, безперечно, вигубили всіх чоловіків племені: з минулої осені жінки ніде не зустрічали своїх родаків.

Стоянка була давня, очевидно, вогневики зупинялися тут кілька днів тому. Всі запахи звітріли. Щоб з’ясувати чисельність ворожого загону, потрібно було чимало часу. Вогневиків виявилося небагато, і жодного знаку, що Зур серед них.

Одначе якийсь слід усе-таки залишився, і Ун з жінками рушив навздогін. Потроху слід став виразнішим. Іти ним було легко: подавшись на північ, вороги весь час простували по прямій. Двічі знайдені попелища свідчили про недавні стоянки.

Третього ранку жінка, що йшла попереду загону, голосно скрикнула й замахала руками. Підскочивши до неї, Ун побачив на пухкій землі відбитки ніг і з радістю знайшов серед них Зурів слід. Гонитва ставала все легшою: земля ще зберігала запах ворогів, — зайвий доказ, що Ун та його супутниці вигравали відстань.

Смеркло, але місяць ще не зійшов. Проте загін провадив переслідування завдяки двом жінкам, вони бачили в темряві, хоча не так добре, як лісовики.

Та ось шлях заступило гористе пасмо. Піднявшись схилом найвищого горба, Ун розклав багаття в видолинку на півдорозі до вершини, щоб не побачили здалеку вогонь. Обережність, та ще під носом у ворога, ніколи не зайва.

Удень Ун забив великого оленя, і жінки заходилися смажити оленину на рожні. Надійний притулок, сита вечеря і тепло кострища підняли настрій маленького загону. Це був один з тих нечастих привалів, коли первісні люди забували на якийсь час про суворе, сповнене небезпек життя. Уламр теж, мабуть, відчував би себе щасливим, якби з ним був Зур. Зате біля багаття сиділа поряд з ним Джея, і Ун схвильовано думав про те, що Ушр, жінка-вождь, може дозволить йому взяти дівчину за дружину. Сувора душа сина Тура була сповнена таємної ніжності. Поряд з дівчиною його сковувала несміливість, серце так і кидалося в грудях. Він хотів бути добрим з нею, як Нао з Гамлою.

Після вечері, коли діти й більшість жінок поснули, Ун підвівся й побрався вгору по схилу. Ушр разом з Джеєю та трьома жінками з племені вовчиць рушила слідом. Схил був положистий, і вони скоро досягли вершини. Але щоб добратися до протилежного узбіччя, довелося лізти крізь густі чагарі. За чагарями перед очима мандрівців розгорнулася широка до самого обрію рівнина. Внизу, під горою, блищало озерце. На північному березі його, на піщаній стрілці, мерехтів вогонь багаття. Син Тура дивився на нього як зачарований. По прямій вогонь був за чотири-п’ять тисяч ліктів від гори, але щоб добратися туди, треба було обійти озеро. А потім на шляху можуть виникнути ще якісь перешкоди.

Віяв південний вітер. До табору можна було підібратися непомітно. Але треба встигнути ще до того, як зійде місяць. Тільки прудконогий уламр міг це зробити.

Ун дивився, як коло багаття снують