Читати книгу - "Сигнали з Всесвіту, Володимир Бабула"

— Так… — нахилившись до вікна, академік Навратіл уважно вивчав темне небо. — Все заспокоїлось, проте краще лишитись у літаку. Якщо буря налетить знову, все може скінчитися значно гірше.

— Але як там наші прилади та вертоліт?.. Дозвольте піти подивитись.

— Ні, краще почекаємо до ранку, — заперечив Навратіл.

Грубер страдницьки посміхнувся:

— До ранку?.. А як довго триватиме ніч?.. Хіба ми знаємо, коли яке сонце сходить, а коли заходить? В календарі тут коїтиметься таке, як у божевільні!

— Ви торкнулись дуже важливого питання, — серйозно сказав Навратіл. — Нам справді треба якнайшвидше скласти календар на майбутнє. Це не так просто, як на Землі, бо тут тривалість днів і ночей, в залежності від розташування усіх трьох сонць, безперервно змінюватиметься, а це, безумовно, матиме великий вплив і на погоду. Несподівані атмосферні зміни для нас найнебезпечніші. Ми повинні якомога швидше організувати на Кварті кілька метеорологічних станцій, щоб передбачити погоду.

— Мабуть, є ще невідкладніше завдання: побудувати десь тут більш зручне і безпечне приміщення, аніж наша “Стріла”, — заперечила Алена Свозилова. — Нам дуже пощастило, що вона не розбилась під час бурі.

— Стривайте, стривайте! — пробурчав Краус. — Я ще не скінчив огляду.

Зелений вогник на пульті управління свідчив, що реактор працює. Однак ракетні двигуни мовчали, що не робив Краус.

— Тільки цього ще нам бракувало! — сказав він пригнічено й похнюпив голову.

— Ну, не занепадайте духом! — підбадьорював Навратіл засмучених супутників. — Можливо, пошкодження вдасться легко усунути. Завтра буде видніше!

Сіла за обрій і червона Проксіма. Все узбережжя потонуло в темряві ночі. Сяк-так вмостившись на кріслах, мандрівники поснули.

Коли за дальніми горами зарожевіла ранкова зоря, професор Мадараш прокинувся. Він напружено очікував, яке з світил випливе на небозвід першим.

В пишному сяйві з’явилось найбільше й найяскравіше сонце — Альфа Центавра А.

Мадараш обережно відчинив дверцята і з хвилину уважно прислухався… Тихо-тихісінько… На Землі радісно зустрічає схід Сонця пташиний спів, а тут мертво, як у домовині… Яка гнітюча тиша!

Погляд Мадараша впав на піщану мілину. Вся вона була вкрита жовто-зеленими в’ялими водоростями… а від недобудованого вертольота не лишилося й сліду!

Забувши про все на світі, вчений стрибнув з літака на пісок і помчав до того місця, де вчора стояла тимчасова лабораторія. Але там нічого не було.

“Може, ящики та апаратуру занесло піском?” — спало раптом йому на думку. Він розсунув товстий шар водоростей і почав розгрібати мокрий пісок. Викопав чималу яму, але нічого не знайшов.

“А може, це не тут, а ближче до моря?” — Мадараш знову взявся до роботи, але все було марно.

— А, ось де він! — раптом пролунав голос Северсона. — Ми вас шукаємо скрізь, а ви ховаєтесь у пісок, немов страус. Чи, може, ви хочете знайти вертоліт?

Мадараш підвів голову:

— Тут не до жартів, Северсон!

— А погляньте на узлісся, чи не стане вам веселіше?

Мадараш швидко обернувся. Серед кущів Краус і Грубер лазили по якомусь предмету, густо обплутаному ліанами.

— Наш любий вертоліт так вдало замаскувався, що ми насилу розрізнили його від кущів! — засміявся Северсон. — Де-небудь поблизу від нього, мабуть, знайдемо й ящики.

— Цілком можливо, — кивнув Мадараш, не припиняючи роботи. — Вертоліт і ящики хвилі могли занести аж у джунглі. Але апарати… Надто вони маленькі та важкі. Гадаю, що гребусь тут немарно.

Северсон поплескав Мадараша по спині:

— Це правда. “Навіть курча недаремно гребеться!” — як каже Навратіл. Але зараз ви все це облиште, ходімо снідати.

— Вертоліт загалом не пошкоджено, — повідомив Краус, заходячи до літака. — Більшість ящиків ми також відшукали. Не вистачає тільки одного. Що в ньому було, зараз дізнаємось — Грубер саме перевіряє за списком.

Нарешті повернувся до “Стріли” й Грубер. Вже з виразу його обличчя можна було судити, що він несе недобру звістку.

— Я сподівався знайти найголовніше — пропелер…

Ну, і… — Грубер безнадійно махнув рукою. — Ящик я справді відшукав: якимсь чином його занесло аж на дерево. Але в ньому — ні дна, ні кришки. А під деревом — нічого… Ходімте зі мною, може, я погано дивився.

Тепер уже всі гуртом оглянули місце, де було знайдено останній ящик, — лазили на дерева, розгортали й трусили кущі — і все марно.

— Дивіться, дивіться! — вигукнула Алена, нахиляючись до землі.

На м’якій глині виднілись свіжі сліди якоїсь тварини. Вона явно ходила на двох ногах, і на кожній мала по чотири пальці.

— Ходімте по слідах! Не виключено, що їх лишила якась вища істота, — можливо, мислячий мешканець Кварти.

Вона одразу ж подалась у похмурий праліс. За нею — Северсон.

— Куди ви? — затримав їх Навратіл. — Для подорожі в джунглі треба озброїтись, з голими руками вирушати туди не можна. Крім того, всім іти не варто, треба комусь подбати про “Стрілу”… До того ж Алена повинна дослідити тутешню рослинність. Не забувайте, що нам треба якнайшвидше знайти будь-які джерела харчування.

— Я виявила ці сліди, а тепер повинна братись до ботаніки?! — обурилась Алена. — До того ж мої апарати лежать десь у піску… Признайтесь: ви просто боїтесь за мене?

Навратіл знизав плечима:

— Ходімо краще готуватись до майбутньої розвідки.