Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

Дівчина вислухала мене мовчки, а відтак, перейшовши повільним, нечутним кроком кімнату, звернулася знов до вікна.

- Бачите, пані Обринська! - сказав я. - Ви не маєте фактів і доказів на свої заявления, з котрими, як міродайними, ми повинні числитися.

Вона все ще мовчала, опираючись до вікна, мов я не знаходився недалеко неї; і доперва по хвилі завзятого мовчання заговорила, ігноруючи мої слова цілковито.

- Понад усе ставила вона й ви матеріалізм. Той грубий матеріалізм, що нівечить безоглядно найтонші зворушення душі, найшляхетніші заміри й постанови людської душі. Понад усе.

- І я, панно Маню! І я? - спитав я, прокидаючися, мов доторкнений гарячим залізом. - І я, панно Маню?

- І ви також! - відповіла вона твердо.

- Я також! - повторив я і пронизав її своїм, я чув, у тій хвилі майже ненавистю спалахнувшим поглядом. - Маню, схаменіться! Ви могли б своїх слів пожалувати. Я мужик, - упімнув я, - ви з скоробіжучою аристократичною кров'ю в жилах, це правда; але мужицька амбіція, зражена раз до глибини душі, могла б статись для аристократів динамітом, яким би там спокійним і поблажливим не здавався мужик з поверховності. На точці честі він твердий, як камінь, а гордійські вузли, нав'язувані аристократичними руками з шляхетськими гербами на нігтях, розтинає він без вагання.

Вона стояла спокійна, бліда, з очима, що зоріли проти мене, мов ждали, щоб я цілком успокоївся. А відтак пішла до дверей, і мов переконавшися там, що слова наші не дійшли ні до матері, ні до пані Міллер, вернулася знов повільним кроком.

- Я хочу доказів і фактів, хоч би яких незначних! - наставав я на своєму, сильно зворушений.

- Добре, - сказала вона, - я їх вам подам кожним іншим разом, лиш нині ні, пане Олесь! - Із тими словами відвернула своє лице, мов ховала його від мене. - Нині ні.

- Нині ні?

- Так, - відповіла вона зміненим голосом.

- Коли ж я хочу їх саме нині мати!

- Нині ні, пане Олесь, - повторила вона й цим разом (о, диво!) прохаючим голосом. - Нині ні.

- Чому нині ні? - спитав я, і в моїм голосі продзвенів мимоволі грізний тріумф побіди.

- Бо ви нині щасливі, пане Олесь, як самі сказали, а я нині обезсилена.

- Ага! - кликнув я, сміючись злорадно. - Аристократка не хоче псувати мужикові «неділі». Чи не так? - спитав я і з тим словом приступив до неї ближче. - Ні, пані Обринська. Я настаю на те, щоб аристократка попсувала мужикові святочну днину й почислила факти, що потвердили б закиди її та обвинувачення про нашу матеріалістичність. Могла вона знати їх і про них мовчати, можу й я про них дізнатися.

Знов стулилися дівочі вуста до мовчання, знов той самий прохаючий вираз у карих очах - не силувати її. Але я не втерпів. Вона боролась, очевидно, щоб, бути може, не завдати мені своїми висказами болю, між тим коли я, саме внаслідок того, тратив чимраз більше супокій і моя душа неначе видющою ставала. Заразом я не міг при тім усім і не відчути, що оця чудна дівоча душа перейнята до мужика чистою несамолюбною любов'ю, не міг і не сказати собі, що між нами панує якась таємнича перепона, - сила, що спиняє цілковите довірочне зілляння душі в душу. Я почав по хаті проходжуватись, оставляючи їй і собі час до заспокоєння, а остаточно спинився перед нею.

- Чи факти, наколи ви їх маєте, є такого роду, що їх висказ справить вам і мені прикрість? - спитав я. - Ви ж бачите, саме ваше мовчання не може нам обоїм також добра принести.

Коли вона ще мовчала, вагалася, тоді я обізвався вдруге.

- Ви не вмієте неправдою орудувати, Маню! Які несправедливі й «божевільні» буваєте ви подеколи проти себе й других! Однак своїх уст нею спліяімлювати ви не годні; це я бачу ясно. Тому я проішу вас не опиратись моїй просьбі довше, а виявити мені все, що знаєте. Всі, які б вони не були, ті мої й моєї матері провини на тлі нашої матеріалістичності. Я хочу їх з ваших уст почути. Зрештою, ви помиляєтесь, коли думаєте, що я неопоісібний вислухати їх нині, бо буцім я нині щасливий. Поки що, - додав я, всміхаючись гірко, - моє щастя, як бачите, не осліплює мене. Але сядьте, - додав я нараз, підсуваючи їй фотель, побачивши, що вона з зворушення й утоми ледве на ногах держалася.

Вона сіла, я коло неї, і вона почала говорити. Тихо, вриваним голосом і трохи вздержливо. Якраз у часі по відданню старшої її сестри (Оксани) позичив її батько більшу грошову суму в моєї матері на недовгий час, без відома мого батька, як це робила мати не раз, орудуючи сама одна своїм власним маєтком. Вона визичила їх на виставлений лист довжності за проценти такої висоти, як беруть їх лиш одні крайні лихварі потайки. Лист довжності був підписаний її родичами, моєю матір'ю і як свідком і будучим її спадкоємцем - і мною. Суму ту обернув її батько на закупно одного першокласного шматка землі, що з часом мусив набути подвійної вартості, бо знаходився в купелевій місцевості, котра розвивалася якнайкраще. Шматок землі тої був призначений для неї, в разі вона колись віддавалась би, а як не те, просто в крайнім разі на продаж, щоб за узискану за неї суму вона могла віддаватися без перерви вищим студіям, котрі дали б їй іможність здобути в суспільності незалежне становисько й забезпечити тією дорогою свій бит. Несподівана смерть батька погромила не лиш його плани, але враз з ними й її. Вона мусила покинути постанову віддатись студіям, що було колись її найгарячішим бажанням, розстатись назавше з своїми улюбленими мріями й остатись надальше, як виховавчиня, в домі панства Маріянів Молодші брати її потребували на разі найбільше підпори. Поівдовіла, турботами прибита мати не була в силі виплачувати точно по умові довг (як міг це батько), котрий завдяки високим процентам побільшився скоро. До того не уставала й боротьба з життям, боротьба о виховання молодших братів, і часто-густо попадала до злиднів не звикла мати в розпуку й сум.

Одного дня, що був