Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

Додивившись жахливе уявне кіно до останнього кадру, Спартак подумки відмотав його на початок і для надійності «прокрутив» усе знов. Історія міліціонера вплелася в уявну картинку надійно, він вже її не забуде. Адже головне було в тому, щоб не робити жодних записів! Записи можуть знайти, а в його мозок хто влізе?! Отож, ніхто.

Тепер усе – спати! Шкода, що Миколі Семеновичу не можна відкрити, що свого часу мама Гатя вчилася у нього: по-перше, історик може розповісти мамі, що вони говорили про Куренівську трагедію – а це неприпустимо, по-друге, він може сказати це Тамарі Антипівні – а вона тоді «заріже» Спартакові оцінку з української, як «зарізала» мамі Гаті. Шкода! Бо раптом Микола Семенович іще якісь деталі пригадає?

Спартак не міг знати, що, схвильований власною відвертістю, вчитель історії відпустив додому старшокласників. Потім сходив до гастроному, де Спартак і Марек купували йому зранку «Миргородську», придбав ще одну пляшку оковитої, додаткову мінералку та повернувся назад до школи. Жив він самітником у комуналці, сусідів терпіти не міг – який же сенс поспішати додому? Жодного сенсу…

Отож відкоркувавши пляшку, дрібними ковтками Микола Семенович вицмулив половину горілки, після чого відчув блаженне полегшення. Добре, що вперше за без малого півтора десятиліття знайшовся той, хто не побоявся вислухати його! Довкола Куренівської трагедії нагромадили таку стіну непідробного страху, що люди уникали найменших розмов на цю тему. Але ж не можна носити у душі весь цей біль… Так і до божевілля дійдеш!

Добре, що хоч би цей п’ятикласник зачепив гнійник нестерпних спогадів. Звісно, з часом хлопець про все те забуде… З часом навіть вундеркінди забувають. Але він виговорився. Нарешті! От що добре.

Далі закортіло покурити. А ще після випитого хилило на сон…

Микола Семенович так і задрімав із запаленою цигаркою в руці, яка випала із заслаблих пальців просто на розкриту книжку…

Він так і не прокинувся, задихнувшись від диму і чадного газу. Отож коли Спартак повторював перед сном почуту розповідь про старшого сержанта Маматкулова, вчителя історії вже не було в живих.

Будинок по вул. Постишева[162], № 10, Київ, початок липня 1975 року

– Ходімо, Альбіночко, ходімо вже звідси.

– Тату, чому ти так поспішаєш?

– Заради тебе, доню, виключно заради тебе. Не хочу, щоб тебе бачили тут навіть протягом зайвої хвилини.

– А хто ж мене тут побачить?!

– Стіни побачать, доню! Стіни. Вони у нас мають очі та вуха. Ти вже доросла й мусиш розуміти подібні речі.

– Але ж ти сам казав, що Павло Павлович… що він – велика людина!

– Так, маестро Вірський[163] – він, безперечно, гігант сучасного танцювального мистецтва. Отож я і взяв тебе з собою, щоб ти колись змогла сказати власним онукам: «Любі мої, я мала рідкісну можливість на власні очі бачити великого маестро в останні дні його життя».

– Але як тоді зрозуміти…

– Доню, давай-но краще поговоримо про це вдома, гаразд? Доля великих митців не завжди складається щасливо. На превеликий жаль, Павла Павловича лихо також не оминуло… А тому підемо звідси якнайшвидше.

Відколи кларнетист Богдан Новак (при народженні він був Богумілом, однак враховуючи місце проживання, при отриманні паспорта записався саме Богданом) полишив оркестр Київського цирку та перейшов до музичної частини Державного ансамблю танцю УРСР, то перебував у величезному захваті від «маестро Вірського» – саме так він називав художнього керівника найчастіше й лише зрідка – на ім’я та по батькові. Однак при всьому пієтеті, літній кларнетист дедалі частіше повторював:

– Недарма ж люди кажуть про нашу професію, що доля грає чоловіком, а чоловік грає на сурмі!

– Але ж тато! Ти не сурмач, ти кларнетист!.. – сміялася Альбіна.

– Все одно, доню, все одно… Ондо маестро Вірський не грає ні на сурмі, ні на кларнеті, бо танцює. Однак доля з ним так зіграла, що просто ой-йо-йой! Не позаздриш сердезі, не позаздриш.

Там була якась заплутана темна історія. Нібито під час гастролів шість років тому в Іспанії, після чергового концерту на сцену вибіг якийсь схвильований кабальєро, котрий довго тиснув руку «маестро Вірському» і через перекладача розсипався у компліментах. А наступного ж дня іспанські газети пістрявіли сенсаційними репортажами на тему палкої, з рукопотисканнями зустрічі «генія російського танцю» та… «капельмейстера спецоперацій» Отто Скорцені! Нібито той самий кабальєро і був уславленим фашистським диверсантом, особистим поплічником Гітлера, кавалером шести Залізних хрестів…

Хто ж міг знати про таке?! Звісно, це був чистісінький прокол «чекістів у цивільному», які супроводжували ансамбль на гастролях. Однак тінь підозри мимоволі впала й на «маестро Вірського». Ці неприємності множилися з року в рік у вигляді нескінченних пояснювальних записок, які доводилося писати на одну й ту саму тему. Хоча в 1972 році Павла Павловича випустили разом з ансамблем на гастролі до США, однак відчувалося, що хмари над ним дедалі густішають.

Усі ці пристрасті вилилися у два інфаркти та шлункову кровотечу. І от тепер батько каже, що «маестро» доживає останні дні. До лікарні їхати відмовився: сказав, що краще вже вдома… Шкода! Якби не різке погіршення здоров’я, він міг би ще стільки зробити!

Кабінет декана юридичного факультету, Львівський державний університет ім. Івана Франка, Львів, початок серпня 1975 року

На відміну від вулиці, в коридорі університетського корпусу хоча б не відчувалося літньої спеки. Оскільки ж менше години тому пройшла потужна злива, вуличне повітря нагадувало задушливу атмосферу лазні. А тут, у коридорі – зовсім інша річ!

Володя зупинився перед оббитими дерматином дверима з написом:

СОКУРЕНКО В.Г.[164]

декан

Спробував привести до ладу і без того ідеальні зачіску та сорочку. Різко вдихнув. Повільно видихнув.

«Якщо буде лисий, тоді все вийде. Якщо волохатий – не вийде нічого!»

Хтозна, з якого дива йому на думку спала подібна нісенітниця – але ж спала, нікуди правди діти!

Стоп! А якщо декан – жінка? Наприклад, Сокуренко Валентна Герасимівна… Про це він якось не подумав. Втім… Ситуація, як у відомому анекдоті: думати вже пізно, треба стрибати.

Проковтнувши клубок, що засів у горлі, Володя постукав у двері, трохи прочинив їх і запитально мовив в утворену шпаринку:

– Можна увійти?

– Так-так, заходьте, будь ласка.

На щастя, голос явно належав чоловікові. От і добре!

Перетинаючи поріг кабінету, Володя міцно замружив очі й розплющив, лише зробивши пару кроків уперед. На його щастя,