Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Ні, його діти не були вільними. Якби були, то рушили б до підніжжя Пагорба. Принаймні до цього б вони додумалися. Їх мусили десь ув’язнити. Жах швидко повернувся, уява вирвалася на волю. Вони обидва замкнуті — і закуті — десь у хижці в цих нетрях. Він відмовлявся вірити, що вони залишилися просто неба, де замерзнути до смерті можна було швидше, ніж померти від спраги. Перелік убивць у дичавині був довгий і жорстокий. Мітч застрелив лише одного з них.

Чендлер озирнувся. Минуле продовжувало переслідувати його, цього разу обернувшись Мітчеллом. Сьогодні він призначив себе Чендлеровим охоронцем, на його виснаженому обличчі було написане щире занепокоєння. Цей самий виродок застрелив Ґабрієля. Якщо його діти померли — а вони не померли, нагадав собі Чендлер, — це буде Мітчева провина. І чоловік навіть сказати не міг, що тоді зробить.

53

Тиждень пролетів, як одна мить. Як один із його уривчастих снів.

Багатолюдні пошуки тривали, поліція не збиралася так просто покинути напризволяще одного зі своїх, усі ресурси віддали під Мітчеве керівництво, експерти із Західної Австралії та ще віддаленіших місць телефонували, користуючись супутниковим зв’язком, щоб запропонувати свою пораду чи тактику.

Чендлер продовжував катувати себе, блукаючи по двадцять годин на день із короткими перервами на їжу, які нічим йому не допомагали: вода лише нагадувала, що його дітям хочеться пити, а бутерброди шкрябали горло так, наче його дряпали нігтями Сара і Джаспер.

Неподалік від випаленої хижки встановили табір, щоб максимально збільшити час у полі. Чендлер дивився на зорі зі свого подвійного спального мішка, сон тікав від нього так само далеко, як вони від землі; чоловік замислювався, чи дивляться його діти на це саме небо, вкотре шкодуючи, що не вивчив із ними кілька сузір’їв, щоб вони могли зорієнтуватися на місцевості. Так зробив би гідний батько, а не завжди відсутній. Сором відганяв сон ще далі, а між тими самими сузір’ями починали мерехтіти обличчя його дітей.

Чендлер виліз зі спального мішка, нічне повітря накинулося на просяклий потом одяг. Чоловік затремтів, швидко втративши контроль над усім тілом. Він не міг опанувати м’язових спазмів і небажаного смикання. Не міг опанувати їх і не хотів. Оглянув решту своєї команди. Усі спали, їхній міцний сон лише дужче роздратував чоловіка. Він розумів, що вони виснажені, але як вони можуть спати, коли його діти досі десь тут, у дичавині? Чендлер спробував пригадати, який сьогодні день тижня. Це йому не вдалося. Єдине, що він знав: це був дев’ятий день — 9 н. е. Дев’ятий день, відколи завалився його світ.

54

2002

Він дивився, як Артур опускається на землю; чоловікові ноги капітулювали, коли той побачив мертвого верблюда, від якого Чендлер відтягав Дейві. Видовище й сморід зігнилого трупа проголошували істину лаконічніше, ніж це колись вдавалося Чендлерові: у дичавині ніщо не живе довго.

— Усе вже скінчилося, — сказав хлопець Артурові так тихо, що сам не був певен, чи промовив ці слова. Він відтягнув хлопчика ще далі.

— Усе вже скінчилося, — повторив Артур, утративши останню надію.

Полегшення, що випалювало Чендлерові нутрощі, відчувалось якимось ганебним, нудотним через те, що змусило їх здатися.

Чендлер подивився на хлопчика. Малий теж був розгублений, витріщався на нього з виразом обличчя, який благав надати цьому всьому сенсу. Однак Чендлер не мав чим із ним поділитися. Хлопчик, мабуть, зрозумів, що все скінчилося, — та чи зрозумів він, що більше ніколи не побачить свого брата, Чендлер не знав. Зважаючи на остаточність Артурових слів, більше нічого не потрібно було казати; день тривав, життя й поготів тривало, вітер причаївся у кронах дерев, як мовчазний убивця, сонце, так само замислено змовкнувши, перетинало небо.

Чендлер востаннє роззирнувся. Мартін теж був десь тут, насолоджувався тією ж тишею, але вже мертвий — його очі та язик уже стали комусь їжею, а м’які м’ясисті частини тіла зникли найпершими. Кінець кінцем, коли тіло остаточно звільниться від плоті, він обернеться купкою кісток, яка повільно жовтітиме під променями нещадного сонця.

55

Поки він стояв, хапаючи дрижаки, перед очима виникла картинка. Тіла Сари і Джаспера повільно гниють, покинуті десь у землі.

Витягнувши з-за пояса ніж, Чендлер провів ним по передпліччю, достатньо глибоко натискаючи, щоб відігнати болем усі думки. Бурхливий гіркий біль. Коли кров закрапала з пальців на землю під ногами, сержант заховав ніж на місце.

Було ще рано, але він збирався рвонути геть. Було безглуздо нетерпляче тут тинятися.

Якомога тихіше зібравши все необхідне, Чендлер зібрався вирушати в путь.

Раптом у таборі пролунав шепіт. Мітч.

— Ти куди зібрався?

— Я не можу… мушу йти. — Чендлер обернувся і побачив, що колишній друг кидає на нього погляди зі спального мішка, волосся його розкуйовдилося навсібіч. Мітчелл знову скидався на сором’язливого підлітка часів одного з їхніх маленьких походів.

— Якщо підеш сам, заблукаєш.

Чендлер продовжив збирати речі. Можливо, Мітч мав рацію, але його це не займало.

— Що з твоєю рукою?

Чендлер глипнув на цівку крові, яка сочилася з порізу, і закинув на плечі рюкзак.

— Фокусувався, — пояснив він і зібрався йти.

— Я йду з тобою, — вирішив Мітч, із легкістю вислизаючи зі спального мішка. «Як змія», — подумав Чендлер.

— Це не допоможе тобі потрапити в газети, Мітче. — Чоловік збагнув, що його біль знайшов власний голос і намагався образити тих, хто хотів допомогти. Як родина, яка зробила те саме з ними стільки років тому.

— Я знаю. Я теж хочу їх знайти, — відповів Мітч.

Чендлер витріщився на нього.

— Я йду, — озвався він.

— Дві хвилини.

Сержант вирішив не чекати й повільно рушив уперед. Хотів побачити, чи відпустить його Мітч. Чи він досі під зав’язку набитий лайном.

До світанку ще залишалася десь година, і просуватися в темряві було складно, однак ранкова тиша дала Чендлерові почути кроки, що наближалися до нього ззаду — довгі, ритмічні розмашисті кроки, що спершу рухалися в нього за спиною, а потім поруч із ним. Чендлер подивився на Мітча. Попри все що шепотіли йому інстинкти, присутність колишнього друга заспокоювала.

Падаючи під невеликим кутом, промені їхніх налобних ліхтариків пронизували ґрунт, забарвлений ніччю в колір індиго. Мітч порушив мовчанку:

— Вибач мені.

— За що?

— За те, що вистрілив у Ґабрієля… Дейві… хай ким він себе вже вважав. За те, що приїхав сюди і все прибрав до рук. За те, що не сказав тобі про Тері. За те, що втратив із тобою зв’язок. За