Читати книгу - "Три метри над рівнем неба"

— Клавдіо, ось вона!

Бабі розпачливо усміхнулась. Все одно марно. Мати з силою захряснула вікно. Бабі поставила «Веспу» в гараж, ледь протиснувшись між стіною та «мерседесом». Коли зачиняла віконницю, подумала про вранішній ляпас. Інстинктивно піднесла руку до щоки. Спробувала згадати, як то було боляче. Не особливо через це стривожилась. Подумала, що мати однак скоро б про все дізналася. Повільно піднялася сходами, намагаючись якомога більше відтягти час цього зізнання, тепер уже неминучого. Двері були відчинені. Сумирно зійшла на ешафот. Приречена до гільйотини, без віри в помилування, вона, Робесп’єр у джинсовому комбінезоні, прощалася з головою. Зачинила за собою двері й, щойно обернулась, отримала потужного ляпаса.

— Ай!

«Завжди в одне й те саме місце», — подумала й потерла щоку.

— Негайно в ліжко і віддай батькові ключі від «Веспи»!

Бабі перетнула коридор. Клавдіо стояв там, поряд з дверима. Бабі віддала йому Паллінині ключі з брелком.

— Бабі?

Вона стривожено обернулася.

— Що?

— А чому тут «П»?

Гумова літера «П» Палліни запитально розгойдувалась у руках Клавдіо. Бабі спочатку затуманено глянула на брелок, потім, оговтавшись після ляпаса, вона, геній миттєвих імпровізацій, видала:

— Як же, тату? Хіба ти не пам’ятаєш? Це ж пестливе ім’я, яким ти мене називав! Коли я була маленькою, ти завжди звав мене «пампушечкою».

Клавдіо на якусь мить вагався, потім розплився в усмішці.

— А, ну так! «Пампушечка». Я вже й забув. — Відтак знову посерйознішав. — А тепер — негайно у ліжко. Завтра поговоримо про всю цю історію. Вона мені геть не сподобалася, Бабі!

Двері спалень зачинилися. Клавдіо і Рафаелла, уже заспокоєні, говорили про цю норовливу дочку, яку тепер не впізнати, цю дівчину, що досі була зразковою й спокійною, а тепер поверталась додому о четвертій ночі, брала участь у перегонах мотоциклів на одному колесі, та ще й опинялася у репортажі з фотографією в усіх газетах… Питали себе, що ж таке з нею сталося… Що сталося з нашою «пампушечкою»?

У сусідній кімнаті Бабі роздяглась і лягла у ліжко. Її почервоніла щока з приємністю зустріла свіжість подушки. Ще якийсь час залишалась так, ніби підвішена між сном та мрією. Їй здавалось, що вона все ще чує шепіт дрібних хвильок і вітер, що гладить її по волоссю, і цей поцілунок — сильний і ніжний водночас. Повернулась на інший бік. Думаючи про нього, засунула руки під подушку, уявила, що обіймає його. Маленькі дрібки піску, неочікувані серед гладеньких простирадл, змусили її усміхнутися. І в темряві кімнати повільно розквітла відповідь, яку шукали її батьки. Все було просто. Вона закохалася.

37

Як не дивно, вранці вона розплющила очі ще до дзвінка будильника. Підняла віконницю, танцюючи у ритмі «денсу», що лився з радіо. Сонце зухвало залило всю кімнату. Бабі зняла сорочку піжами й додала гучності. Подивилась на себе у дзеркало. Усміхнулась і зробила гримаску своєму щасливому віддзеркаленню. Потім помітила, що хлопець у будинку навпроти вийшов на терасу. Сховалась у кутку кімнати. Піжамні штани полетіли на ліжко, у той час як зі стільця зникли бюстгальтер і трусики. Підняла бретельки бюстгальтера, засунувши під них великі пальці й граючи ними в такт музиці. Весь цей ентузіазм завдав навіть трішки болю. Одягнулась у ритмі «денсу». Елтон Джон — це сьогодні було саме те, що треба. Влізла в сорочку, покрутившись. Застібнула ґудзики, хитаючи головою в такт. Хлопець навпроти курив. Вона, як молодий білявий тореро, зірвала зі стільця спідницю й закрутила собі довкола стегон, ніби синю керейку, вигукнувши «Оле!» Хлопець навпроти все ще витріщався зі свого вікна. На мить їхні очі зустрілися. Він усміхнувся їй, намагаючись встановити контакт. Вона відкрила шафу, сховавшись за її дверцятами. Радісно взула черевики. Хлопець розгублено вивчав той постер: якийсь бугай на мотоциклі, поставленому дибки, а позад нього — здається, та сама дівчина з дому навпроти.

Коли Бабі зачинила шафу, хлопця на терасі вже не було. Дуже добре. Не варто до неї чіплятися. Якщо хтось іще не знає, вона тепер має хлопця. Чи ні? Обернулась до фотографії. Подивилась на Степа. Ну й зухвале ж обличчя. І ця усмішка, що ніяк не розвіювала її сумнівів. Можливо, вона все ще вільна. Ця думка не давала їй спокою увесь сніданок. Гірше за запитання Даніели, за докори матері, навіть гірше за геть недоречну фразу, кинуту батьком: — Я від тебе ніколи такого не чекав… Пампушечко.

Даніела та Рафаелла з подивом глянули на Клавдіо.

— «Пампушечка»? Відколи це ти її так називаєш?

— Завжди так було. Відколи вона народилася. Це пестливе прізвисько, яке я їй тоді дав.

Бабі подивилась на батька, який виходив з кухні, — такий упевнений у собі, такий спокійний, господар цієї маленької брехні. Вона аж пирснула.

Поки їхала до школи, увесь час дивилась на дорогу, сподіваючись побачити його. Марно. Зустрічались тільки хлопці у схожих куртках чи зі схожими зачісками. Щоразу їй тьохкало серце. Потім, уже за партою, списала весь зошит знаками запитання, непевно намальованими сердечками, ініціалами та його іменем, написаним повністю. Звук кожного мотоцикла, що проїжджав повз, здавався їй звуком його «Хонди». Нарешті дзвоник. Можна трішки перепочити — перерва.

До неї підійшла Палліна.

— Ну, як усе пройшло? Ти кудись зникла.

— Усе добре, ми їздили до Анседонії.

— Аж туди?

Бабі кивнула.

— І ти це зробила?

— Палліно!

— Ні, ну вибач, якщо ви поїхали аж туди, то на пляжі були ж, ні?

— Так.

— І нічого там не зробили?

— Ми цілувалися.

— Ур-р-р-ра-а-а-а! — Палліна аж наскочила на неї. — Ого! Бодай тебе муха вбрикнула! Ти підчепила найкрутішого хлопця в усьому місті!

Потім помітила, що Бабі якась сумна.

— Що таке?

— Нічого.

— Не бреши. Кажи, що не так. Ну ж бо, довірся своїй старій та мудрій подрузі Палліні. Ви ж це зробили, правда?

— Ні-і-і-і! Ми тільки цілувалися, і це було пречудово. Але…

— Але?..

— Я не знаю, ми разом чи ні.

Палліна збентежено подивилась на неї.

— А він намагався?.. — Зробила красномовний жест.

Бабі похитала головою й зітхнула.

— Ні.

— Тоді це серйозно.

— Чому?

— Ти його цікавиш.

— Правда?

— Точно! Зазвичай він тягне всіх у ліжко в перший же