Читати книгу - "Війна Калібана"

- Ну, він…

- А ти, - вела вона своєї, - я розраховую на тебе. Я завжди знаю що ти тримаєш мій тил не залежно ні від чого. Можливо не прямо зараз, бо той Амос якого я знаю не заб’є худого хлопчину до смерті не залежно від кількості запитаної їжі. Я почуваюся немов всі навколо трохи той-во. Я хочу зрозуміти бо я дуже-дуже настрахана.

Джим відчув велику потребу увійти, узяти її за руку, обійняти. Її голос потребував цього, але він стримався. Настала довга павза. Джим почув звук шкряботіння, а потім звук ударів металу по склу. Хтось давав каві цукру. Звуки були такі чіткі, немов він бачив все своїми очима.

- Тож, Балтимор, - розслабленим, немов говорив про погоду голосом, озвався Амос, - не файне місто. Ти колись чула про чавил? Торгівля вичавками? Хвойдяними вичавками?

- Ні. Це наркотик?

- Ні, - посміхнувшись відповів Бертон, - якщо ти хочеш вичавити шльондру, ти відправляєш її на вулицю аж поки вона не залетить, потім пропонуєш її клієнтам які полюбляють вагітних, потім, коли вона народить, знову на панель. З цими обмеженнями народжуваності, грати вагітних дівчат це ще той вибрик.

- Вичавлення?

- Ага, чула щось типу «почавити песика»? Що, ніколи не чула такої назви?

- І що, - Наомі ледь вдалося приховати відразу.

- А ці діти? Вони нелегальні, але вони не зникають, не просто так і не відразу, - вів далі механік, - їм теж находять застосунок.

Джим відчув як йому трохи стиснуло груди. Це було щось, про що він ні разу не думав. Та за секунду, коли Наґата заговорила, її жах був схожий з його власним.

- Йсусе..

- Ісус тут не при справах, - відказав Амос, - у торгівлі вичавками Ісуса немає. Хтось з дітей може скінчити у банді коцурів. Хтось кінчає на вулиці…

- Хтось кінчає, відшукавши дорогу геть планети і ніколи не повертаються? – тихо перепитала жінка.

- Хто зна…, - відповів Бертон своїм звичним, монотонним голосом, - мо’ є й такі. Проте більшість з них просто… зникають. Спрацьованими. Більшість з них.

Якийсь час вони мовчали. Голден почув звук пиття кави.

- Амосе, - нарешті мовила Нагата, - я ніколи…

- Отже я бажав би знайти це дівча до того поки її хтось не спрацює і вона зникне. Я хотів би зробити це для неї, - амосів голос затнувся, і набрав силу лиш після гучного покашлювання, - для її батька.

Джим подумав що вони скінчили і почав рух, проте спокійний Амосів голос промовив:

- Потім я повбиваю усіх причетних до викрадення.

Роділ тридцятий: Боббі.

До її роботи на Авасаралу в ООН, Боббі ніколи не чула про «Мао-Квіковську торгову», або чула та не звертала уваги. Все своє життя вона вдягала, їла, сиділа на продукції яку переміщали сонячною системою ваговози «Мао-Квіку», навіть не помічаючи цього. Переглянувши файли що їх надіслала бос, вона була вражена розмірами і поширенням компанії. Сотні кораблів, тузені станцій, мільйони співробітників. Жуль-П’єр Мао володів значною нерухомістю на кожній з населених планет і супутників у сонячній системі.

Його дев’ятнадцятилітня дочка мала власний перегоновий корабель. І це та дочка, яку він не любив.

Дрейпер не вистачало фантазії уявити собі багатство, розміри якого дозволять мати власний корабель лиш для перегонів. Те, що та сама дівчина втекла аби стати бунтівницею в АЗП багато розповідає про відношення між багатством і задоволеністю, але Боббі не так-то й легко вдаватися до такої глибокої філософії.

Вона зростала у міцному марсіянському середньому класі. Її батько відслужив двадцятку як сержантом морської піхоти, а по звільненню пішов у приватні структури радником з безпеки. У Дрейперів завжди був пристойний будинок. Вона з двома старшими братами відвідували приватну школу, а її брати обидва вступили до університету без кредитів на навчання. Зростаючи, Боббі ніколи не вважала себе бідною.

Тепер стала.

Володіння своїм власним судном для перегонів це не просто багатство. Це щось типу еволюції. Це прикметне споживання, яке до лиця земним королівським родинам, піраміда фараонів з реактивним двигуном. Боббі подумала що це найбезглуздіший вибрик про який вона чула.

А потім вона вилізла у приватній станції Жуля-П'єра Мао в точці L547 після короткого перельоту шатлом.

Жуль не паркував свої судна на орбіті на суспільні станції. Він не користувався навіть корпоративною станцією «Мао-Квіка». Це була повносправна космічна станція на орбіті Землі виключно для його особистих космічних кораблів, і влаштована була вона на всю губу. Це був рівень екстравагантності, який ніколи не спадав їй на думку.

Також вона подумала що це робить Мао дуже небезпечним. Все що він робить, демонструє його свободу від обмежень. Він був людиною без рамок. Вбивство вищого посадовця з уряду ООН може бути кепською справою. Може вилитися у серйозні видатки. Але воно ніколи не стане ризикованим для людини його статків і могутності.

Авасарала цього не помічала.

- Ненавиджу обертову гравітацію, - мовила стара жінка, сьорбаючи паруючий чай. Їм на станції потрібно було перечекати години три, але жінкам були надані апартаменти з чотирма повноцінними спальнями з душем в кожній і чималим лаунжем. Величезний екран, що претендував на роль вікна демонстрував серпик Землі на чорному фоні, з континентами під вуаллю хмар. У них була особиста кухня з трьома одиницями персоналу, найскладнішим завданням яких було приготування кави для помічниці генерального секретаря. Боббі вирішила замовити чималий обід лиш для того, аби їх чимось завантажити.

- Я не можу повірити що ми маємо сісти в корабель цього чоловіка. Ви коли не будь бачили щоб настільки багата людина опинялася за ґратами? Чи навіть була затриманою? Він в прямому сенсі може зайти сюди, встрелити вас в обличчя у прямому ефірі і йому за це нічого не буде.

Авасарала з неї посміялася. Боббі ледь вгамувала хвилю гніву - це був просто страх, що виразився у такій формі.

- Так справи не ведуть, - сказала Кріс’єн, - нікого не встрелять. Вони маргіналізуються – а це вже гірше.

- Ні, це не так. Я бачила як встрелюють людей. Я бачила як встрелюють моїх друзів. Коли ви кажете «Так справи не ведуть», то це ви про людей вашого рівня. Не мого.

Обличчя старшої