Читати книгу - "Салимове Лігво"

Він знову напружив зір. Вона теж несе з собою кілок! Коли вона наблизилася, йому страх як схотілося глузливо розсміятися — штахетина з протиснігової загорожі, ось що то в неї. Два змахи звичайним хатнім молотком — і вона розламана навпіл.

Дівчина мусила проминути його дерево з правого боку. З її наближенням він почав обережно сунутися навкруг стовбура ліворуч, уникаючи будь-якої дрібної хмизини, яка могла б видати його своїм тріском. Нарешті це невеличке синхронне пересування закінчилось; дівчина, піднімаючись далі пагорбом до просвіту між дерев, опинилася до нього спиною. Рухається вона дуже обережно, схвально зауважив собі він. Це добре. Попри той дурнуватий патик із загорожі, вона напевне має якесь уявлення, у що лізе. Та заразом, якщо зайде надто далеко, вона потрапить у халепу. Марк ховався тут з половини на першу і бачив, як Стрейкер виходив на заїзд, подивився вздовж дороги і повернувся назад у дім. Марк якраз намагався вирішити, що йому самому вдіяти, коли у справу вдерлася ця дівчина, порушивши баланс.

Можливо, все з нею буде гаразд. Вона оце зупинилася перед ширмою кущів і, присівши там навпочіпки, просто дивиться на дім. У голові Марка роїлися думки. Вона явно знає. Звідки, це неважливо, але якби не знала, вона б не взяла з собою навіть такого жалюгідного кілка. Він гадав, що йому варто піднятися і попередити її, що Стрейкер зараз тут і він насторожі. Пістолета в неї, мабуть, нема, навіть такого маленького, як у нього.

Він міркував, як їй дати знати про свою присутність без того, щоб вона заволала на все горло, коли раптом ревонув двигун Стрейкерової машини. Дівчина помітно здригнулась, і спершу Марк злякався, що вона підскочить і побіжить, ломлячись через ліс, оголошуючи про свою присутність на сотню миль навкруги. Та потім вона знову вклякла, вчепившись за землю так, немов боялася, що та відлетить з-під неї. Смілива вона нівроку, навіть якщо й дурна, подумав Марк схвально.

Стрейкерова машина виїхала задом із заїзду — напевне, дівчині з її місця видно було краще; він же бачив тільки чорний дах «паккарда» — на якусь хвильку затрималася, а потім рушила по дорозі вниз, до міста.

Марк вирішив, що вони мусять об’єднатися в команду. Всяко так буде краще, ніж наближатися до будинку самому. Він уже розкуштував ту отруйну атмосферу, яка огортала цей дім. Хлопець відчув її ще за півмилі звідси, і що ближче він підбирався, то більше вона густішала.

Отже, він легко вибіг нагору по вкритому килимом схилу і поклав дівчині на плече долоню. Відчув як напружилось її тіло, зрозумів, що зараз вона закричить, і сказав:

— Не верещіть. Усе гаразд. Це я.

Вона не закричала. Вийшов лише нажаханий видих повітря. Вона обернулась і подивилась на нього, зі сполотнілим обличчям.

— Х-х-то, «я»?

Він присів поряд з нею.

— Мене звуть Марк Петрі. Я вас знаю; ви Сю Нортон. Мій тато знає вашого тата.

— Петрі?.. Генрі Петрі?

— Так, це мій батько.

— Що ти тут робиш?

Її очі безупинно перебігали по ньому так, ніби вона досі не була здатна сприйняти його справжність.

— Те саме, що й ви. Тільки такий кілок не годиться. Він занадто…

Він вхопився за слово, яке знайшлося в його лексиконі щодо зовнішнього вигляду, але не щодо використання.

— Він занадто хирлявий.

Вона опустила очі на свій патик із протиснігової загорожі й густо почервоніла.

— Ой, це. Я знайшла це в лісі і… і подумала, що хтось може об нього перечепитися, і тому я просто…

Він нетерпляче обірвав її доросле викручування:

— Ви прийшли сюди, щоби вбити вампіра, хіба не так?

— Звідки у тебе взялася ця думка? Вампіри і все таке?

Він сказав похмуро:

— Один вампір намагався дістати мене минулої ночі. І йому це майже вдалося, ага.

— Це абсурдно. Такий великий хлопець, посоромився б вигадувати…

— То був Денні Ґлік.

Сюзен відсахнулася, очі зіщулені так, ніби замість відповіді вона отримала глумливий удар. Потім вона навпомацки знайшла його руку і стиснула її. Вчепилась очима в його очі.

— Марку, ти це зараз вигадуєш?

— Ні, — сказав він і кількома простими реченнями розповів їй свою пригоду.

— І ти прийшов сюди сам? — запитала вона, коли він закінчив. — Ти в це віриш і прийшов сюди сам?

— Вірю? — подивився він на неї, щиро спантеличений. — Звісно, вірю. Я ж на власні очі це бачив, хіба не так?

На це не було відповіді; раптом їй стало соромно своїх беззастережних сумнівів (ні, сумнів тут занадто м’яке слово) щодо історії Метта і гіпотетичного прийняття її Беном.

— А ви тут як опинилися?

Вона якусь хвильку вагалася, а потім сказала:

— У місті є певні люди, які підозрюють, що в цьому будинку ховається один чоловік, якого ніхто не бачив. Що він може бути гм… гм…

Вона досі не могла вимовити це слово, але Марк їй розуміюче кивнув. Навіть при такому короткому знайомстві він здавався доволі надзвичайним хлопцем.

Оминувши все, що могла б іще додати, вона сказала просто:

— Отже, я прийшла подивитися і з’ясувати.

Він кивнув на кілок:

— І принесли це з собою, щоби пробити його?

— Я не знаю, чи змогла б таке зробити.

— Я би зміг, — сказав він спокійно. — Після того, що я бачив минулої ночі. Денні висів за моїм вікном, тримався там, немов якась велетенська муха. І ті його зуби…

Він похитав головою, проганяючи той кошмар, як який-небудь бізнесмен міг би проганяти неплатоспроможного клієнта.

— Твої батьки знають, що ти тут? — спитала вона, розуміючи, що навряд.

— Ні, — відповів він буденно. — Неділя у них день природи. Зранку вони вирушають на прогулянку спостерігати птахів, а вдень займаються іншими речами. Я інколи з ними, інколи ні. Сьогодні вони поїхали на морське узбережжя.

— Ти незвичайний хлопець, — промовила вона.

— Ні, я звичайний, — сказав він; його врівноваженості не порушила ця похвала. — Але я його порішу, — подивився він на дім.

— Ти впевнений, що...

— Звісно, впевнений. І ви теж. Хіба ви не відчуваєте, яке він зло? Хіба вам не лячно просто дивитися на цей дім?

— Так, — просто сказала вона, здаючись перед ним. Його логіка була логікою нервових рецепторів і, на відміну від логіки Бена чи Метта, вона була невідпорною.

— Як ми це зробимо? — спитала вона, несвідомо віддаючи йому лідерство в їхній авантюрі.

— Просто підберемося туди і вліземо, — сказав він. — Знайдемо його, проб’ємо кілком — моїм кілком — йому серце і виліземо назад. Він, напевне, там у підвалі. Вони люблять темні місця. Ви принесли з собою ліхтарик?

— Ні.

— От чорт, і я ні.

Якусь хвильку він безглуздо ворушив листя підошвами кросівок.

— Либонь, хреста теж не взяли, чи як?

— Ні, взяла, — сказала Сюзен.

Вона витягла хрестик за ланцюжок у себе з-під блузи і показала хлопцю. Він кивнув, а потім витяг з-за пазухи свого.

— Сподіваюсь, я зможу повернути його на місце до того, як мої повернуться додому, —