Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Капці ковзають, поки я, дрібно перебираючи ногами по підлозі, намагаюся не відставати від заступника. Він немов перевіряє, чи можна мені довіряти, крокуючи попереду і зовсім не наглядаючи, йду я за ним, чи ні. Руки раз у раз сверблять приголубити його одним із розкішних горщиків, але цікавість змушує слухняно йти слідом. До того ж бездумно бігти я вже пробувала, нічим хорошим це спонтанне рішення не закінчилося. Тепер ще й Настасія в полон потрапила, я не можу залишити її саму, адже вона мене не кинула, і я її не кину.

Він зупинився перед розкішними дверима, такими ж, як у головнокомандувача, з однією лише різницею - охорони немає ніякої. Який Маратик усе ж таки безтурботний, особливо після нашого останнього побачення. Сам відчинив двері, але не зайшов, кивнув, щоб я заходила першою. Встала поруч, заглянула всередину: розкішно обставлений кабінет і більше нічого небезпечного. Обмінялася із сіреньким злісним поглядом і увійшла всередину. Заступник зайшов слідом і зачинив двері кабінету на ключ, що нічого хорошого для мене не означає.

- Сідай, - запропонував він, вказуючи на розкішне крісло, а сам присів на стілець за столом.

З пересторогою покосилася на сіренького, але потім усе ж таки сіла, точніше ледве не впала на це шикарне крісло. Після матраца в підвалі, це крісло - рай земний.

- Знаєш, Любаво, ніяк не можу зрозуміти: ти справді настільки дурна, чи віртуозно прикидаєшся? - постарався зачепити мене сіренький, розслаблено відкинувшись на спинку стільця і склавши руки в замок на столі.

- Усього потроху, - усміхаюся, не бажаючи відверто нариватися, як раніше.

- Потроху? - повторив за мною Маратик, чомусь швидко випрямивши спину і так стиснувши руки, що кісточки стали світло-сірими.

Здається, марне переливання з пустого в порожнє закінчилося, і ми зараз перейдемо до суті. На відміну від сіренького, розслаблено відкидаюся спиною на крісло і мило йому посміхаюся.

- Любаво, а ти взагалі знаєш, через кого потрапила сюди? - цікавиться він у мене таким тоном, ніби відповідь міститься в самому запитанні.

- Через вас, звісно, ви ж напали на мою батьківщину, - знизую плечима з простакуватою посмішкою.

Маратик теж несподівано посміхнувся, змушуючи мене на мить забути, хто він такий, і замилуватися на цю красу. Справді, надто гарний, щоб не відчути себе неповноцінною на його тлі. Пригладжую волосся, що вилізло з коси, але все одно відчуваю заздрість.

- Справді, потроху, - киває з усмішкою заступник, а потім раптово стає серйозним. - А прізвище Ферер тобі ні про що не говорить?

- Хто? - здивовано підіймаю брови, щоб потім недовірливо примружитися. - Без поняття про кого ти, можеш уже до суті перейти?

Маратик хмикає з усмішкою, мовляв, ні краплі мені не вірить.

- Для досвідченої шпигунки ти аж надто некмітлива, - невдоволено мотає головою. - Ми з самого початку знали, що ти - підіслана Ферером шпигунка. Не скажу, що грала ти селючку переконливо, скоріше перегравала весь час. Сільські дівчата скромні й так зухвало себе не поводять.

Досвідчена шпигунка? Я? Уже після першої фрази мимоволі почали вириватися смішки, до кінця реготала на весь голос до болю в животі.

- Я ж кажу, страшенно переграєш, - невдоволено насупився сіренький.

- Ну, припустімо, - усе ще сміючись, намагаюся говорити серйозно, - я такий досвідчений-досвідчений шпигун, і що з того? Докази є, ну, крім того, що я плани вкрала?

Маратик зітхнув з посмішкою і розслаблено відкинувся на спинку крісла, вивчаючи мене поглядом. Тиша якось затягнулася, тримати безтурботний вираз обличчя складно, враховуючи, що згораю від цікавості дізнатися, звідки йому відомий Ферер.

- Цей маг, яка прийшла по тебе, хто вона? Яка її роль? - став серйозним заступник.

- Яке це має значення? - уважно стежу за його мімікою і жестами, намагаючись зрозуміти природу його запитання.

- Від твоєї відповіді залежить, залишиться вона живою, чи ні, - нагнав пафосу заступник.

Брівки зсунув, підборіддя задер, ні дати, ні взяти - вершитель доль, але при цьому здає себе з головою, нервово постукуючи пальцем по столу.

- Може, ти їй теж придумаєш роль, як і мені? Чи на просто досвідчену шпигунку Настасія не тягне? - знущаюся, пильно спостерігаючи, як здивовано підводяться брови нашого красеня, і розгладжується зморшка на переніссі.

- Її звати Настасія? - вигукнув він так натурально, що мені захотілося прикусити свій язик.

Вони в неї навіть імені вивудити не змогли, а я так нерозумно видала, можливо, важливу інформацію?! Ох, справді, розумом не вражаю. Бідна Настасія, як би їй боком моя балаканина не вийшла. Випрямляю спину, разом позбуваючись напускних веселощів.

- Давай до суті перейдемо, ти ж не просто так мене сюди притягнув, не мою ж подругу й інтелект обговорити? - вичікувально нахиляюся вперед, показуючи, що готова до серйозної частини розмови.

- У тебе синець біля вуха, ось тут, - розгублено і дуже недоречно повідав мені сіренький, показуючи на собі, де саме в мене синці.

Навіщо він узагалі мені про це сказав? Чортів монстр, коли тільки встиг?! Роздратовано висмикую волосся з коси, щоб прикрити це неподобство, а потім натягаю ввічливо-очікувальну посмішку і свердлю поглядом заступника.