Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

Алекс

Алекс стояв перед дзеркалом у ванній і дивився на своє відображення. Очі трохи потьмяніли. На шиї красувалася невелика пляма шкіри, що розкладалася. Друга пляма більше була на спині трохи нижче лопаток. Цього місяця він не харчувався людськими душами і ось наслідки. Процес втрати людського вигляду розпочався. Хлопець сперся руками на керамічну раковину і опустив голову вниз. Двері ванної відчинилися, увійшов Нейтон з великою тарілкою пепероні в одній руці і склянкою апельсинового соку в іншій.

- Ось скажи мені Алексе, навіщо я повинен це їсти, якщо ніякого приколу! Смаку немає, як і запаху! Як ця чортівня хоч пахне, ти можеш уявити? - спитав він, з презирством дивлячись на склянку у своїй руці.

- Без поняття Нейте, - тихо відповів Алекс, не зважаючи на брата.

- Напевно, вся сучасна людська їжа дуже смачна і добре пахне. Але ось проблема: я не можу цього відчути! Тому що я не дихаю, твою ж наліво! - він відпив невеликий ковток.

- Звідки мені знати. Я теж не дихаю, - Алекс знову глянув на себе у дзеркало.

– Мене це дістало. Все наше так зване життя - суцільна імітація! Імітація емоцій, імітація дихання, ця їжа, яка, власне кажучи, нам навіть не потрібна. За всі прожиті роки ми навчилися прикидатися «живими», щоб не викликати підозр. Як мене це дратує. Коли все закінчиться, і я зможу насолодитися простими нинішніми людськими радощами? - зціпив він зуби, з силою стиснувши склянку, яка відразу пішла дрібними тріщинами, але не розлетілася, оскільки Нейтон встиг розслабити хватку.

- Незабаром Нейте. Вже зовсім скоро. Потерпи ще трохи, бо чекати залишилося недовго.

- Пам'ятаю, як у двадцятих роках один хлопець… Як його звали? - Нейтон задумався. - Ага, та пофіг, гаразд! Він підійшов до мене з розширеними очима і каже: «Скажи, як ти примудрився так довго не дихати? Я спостерігав за тобою… Хвилин десять ти точно не дихав!». А я стояв там перед ним як дурень і навіть не знав що відповісти, - Нейтон притулився до одвірка, подивившись на брата.

- Що ж! І таке буває, - скривив губи в усмішці Алекс.

Нейтон уважно дивився на брата, все ніяк не розуміючи, що з тим не так. Трупна пляма на шиї і така сама пляма на спині. Шия – спина, спина – шия. Нейтон швидко переводив свій погляд, потім поставив тарілку і сік на тумбочку для рушників.

- Це що, сліди розкладання? - звузив він очі, а його голос знизився до зловісного шепоту. - Алексе, ти що, цього місяця не харчувався? Батько ж возив тебе з Патріком по черзі до сусідніх міст. Ти що не поїхав?

- Я сказав, що сам упораюся цього місяця.

- Я бачу! Що чорт забирай з тобою не так? Спочатку ти забиваєш на відновлення, тепер на харчування! Ти з розуму вижив? Що ти витворяєш, брате? Ти розумієш, що гниле тіло випромінює запах, тобі ніяк не вдасться його приховати. Маю на увазі, що одеколон тебе не врятує. Ти не чуєш запаху, але люди почують. Як ти плануєш іти сьогодні до школи? – дивився на брата Нейтон.

- Не кажи батькові. Будь ласка! Нехай це лишиться між нами. Я сьогодні все виправлю. Але пообіцяй мені, що нічого не скажеш.

- Гаразд, - неохоче погодився Нейтон.

- Що сталося з нами? Ми ніколи не сварилися. Раніше ти не дозволяв собі такої поведінки зі мною. Так що змінилося? - запитав Алекс.

- Ханна сталася. Увірвалась у наше життя, як ураган, - непевно повів плечем Нейт. - Вона змінила все.

- Так. Але ж ти нічого не відчуваєш до неї. Чи відчуваєш? Через торкання, як і я.

- З чого такі висновки? - стиснув губи Нейт.

- Ти теж любиш її, просто прокляття блокує твої емоції, - пересмикнув плечима Алекс.

- Я пам'ятаю, що любив, але зараз у мені порожнеча і я вдячний цьому. Інакше ми б з тобою горлянки один одному перегризли. Я торкався її, але ... нічого, емоцій немає! Вона твоя суджена, не моя.

- Я згадав... Анжелію. У нас з тобою було багато сутичок через неї, - Алекс подивився на брата впритул. - Впевнений, що не заважатимеш нам?

- Сказав: вона твоя. Забирай її собі, - Нейтон підхопив шматок піци, відкусив від нього, і прожувавши сказав: - Смачно, напевно, - підморгнувши братові, він поспішно вийшов із ванної кімнати.

Ханна

Я вже збиралася сідати в шкільний автобус, як помітила припаркований автомобіль Алекса на узбіччі. Він, стоячи поряд з ним, повів підборіддям, кликав мене до себе. Я махнула Наомі та Шону на прощання і підійшла до нього.

- Привіт, - усміхаюся.

- Привіт, Ханно, - на його шиї був пов'язаний чорний шарф.

- Тобі не жарко? - вказала я на шарф і різко зморщила носик від неприємного запаху. - Десь поруч дохла тварина?

- Вибач. Це швидше від мене, - зніяковів він.

- Що? - здивовано витріщила я очі.

- Все-таки Нейтон мав рацію: одеколон мене не врятував.

Я дивно дивлюся на нього, навіть не блимаючи.

- Цього місяця я не поглинув душі. Моє тіло розкладається.

Я швидко, тремтячими пальцями зриваю з нього шарф.