Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

На залізничних станціях, коліях та дорогах також почали нагромаджуватися трупи. Селяни, які намагалися втекти, помирали там, де вони сиділи або стояли, а потім їх «збирали, як дрова, і вивозили».[940] У березні 1933 року одна з очевидиць голоду їхала з родиною через спустошену голодом Полтавщину. Ця подорож запам’яталась їй на все життя. Вздовж дороги лежали, а іноді сиділи мертві люди: «Візник наш вставав, відривав шмат ряднини, що була на возі, підходив до людей і прикривав їм обличчя».[941]

Для інших померлі на дорогах стали повсякденністю. Олександр Гончаренко під час голоду працював залізничником. Він відтворив у пам’яті, як ішов на роботу, «то по дорозі, на залізній дорозі я мав якихсь два, три трупи кожний день. Ішов, переступав, у мене відібрали всяку совість, всяку душу, всі почуття відібрали. Я іду, через ті трупи переступаю — мені абсолютно, так як через дерево. [Ось що] голод зробить з людини...».[942] Петро Мостовий згадував, що жебраки, які приходили до його села, були схожі на «примари», сідали біля доріг або під тин, і помирали: «Ніхто їх не ховав, свого горя вистачало». І найжахливіше в цьому видиві — здичавілі коти і собаки гризли ці тіла. У той час Мостовий боявся йти на хутір, де всі мешканці померли, і не зосталося нікого, хто б їх поховав. Протягом багатьох тижнів трупи так і залишались у хатах і хлівах.[943] Результатом стала епідемія тифу та інших хвороб.[944]

У містах, де влада все-таки прагнула приховати жах, який відбувався на селі, вночі тіла з вулиць прибирали й таємно ховали. Наприклад, у Харкові з лютого по червень 1933 року ДПУ зафіксувало, що було поховано 2 785 трупів.[945] Під час Великого терору 1937–1938 років секретність таких поховань стала ще суворішою. Братські могили жертв голоду приховували й ніяк не позначали, стало навіть небезпечно знати, де вони знаходяться. У 1938 році всіх співробітників Лук’янівського кладовища в Києві заарештували, допитали та розстріляли як контрреволюційних повстанців. Цілком можливо, що так вчинили, щоб приховати все те, що вони знали.[946]

У містечках і селах місцеві чиновники організовували команди для збору трупів. Іноді ці команди складалися з комсомольців.[947] Наприкінці весни 1933 року деякі солдати, відряджені з інших міст, наказували місцевим допомагати ховати померлих і тримати язик за зубами.[948] Гробокопачами призначали й тих, у кого ще залишалося достатньо сил та здоров’я, і вони готові були працювати за їжу. Зокрема, одна жінка розповідала, що робота збирачем померлих допомогла їй вижити: щодня вона отримувала половину хлібини та оселедець.[949] Інші свідки згадували, що таким бригадам видавали хліб у обмін на трупи: «Як умре за день чоловік сорок, то в них добрий заробіток».[950] Часто, особливо в таких містах, як Київ та Харків, ці команди працювали вночі, адже так було легше приховати масштаби їхніх робіт.[951]

Масові поховання, організовані поспіхом, відбувалися взагалі без будь-якого церемоніалу. «Людей хоронили без трун, просто скидали в ями і загрібали землею», — згадувала одна очевидиця голоду.[952] Інколи призначені гробарі викопували могилу на місці, де лежав труп, навіть не намагаючись ідентифікувати особу або позначити місце: «Горбик швидко зникав після дощів, заростав травою, слідів ніяких не зоставалося».[953] Бабуся одного з тих, хто вижив, у команді разом з односельцями збирала мертвих і клала на віз. Якщо над хатою літали ворони, то це означало, що там були мертві. Людей, котрі ще залишались живими, «витягали ближче до дверей, щоб легше потім було їх вивозити».[954] Масових місць поховань часто ніяк не позначали. Через роки наступні покоління більше не могли їх знайти.[955]

Байдужість деяких поховальних бригад могла доходити до жорстокості. Свідки подій з різних куточків України розповідають схожі історії про те, що надто ослаблених людей ховали живцем. «Були випадки, коли вони ховали напівживих людей: “Добрі люди, залиште мене. Я ще живий!”, — намагався кричати “померлий”. “Чорт забирай! Ти хочеш, щоб ми за тобою ще раз їхали?” — відповідали трупарі».[956] Друга така бригада теж збирала ще живих людей, і при цьому стверджувала, що наступного дня вони працюватимуть на іншій вулиці, тому можуть забрати ці тіла зараз, щоб отримати «плату» за кожен «труп» і отримати більше хліба.[957] Такі збирачі тіл вважали, що не так важливо, як саме заповнювати викопані ями: «Людей часом ще живими кидали в траншеї, навіть не дострілювали, економили патрони, тягнули до ями живих».[958] Траплялося, що й родини тих, хто помирав, інколи поводилися з ними жорстоко. Одна літня жінка захворіла і втратила свідомість. «Коли вона впала в напівсонний стан, всі вдома думали, що вона мертва. Коли приїхали її забрати, вони помітили, що вона все ще дихала, але вирішили все рівно забрати. Вони [гробарі] сказали, що бабуся все одно помре. Ніхто не шкодував і не почувався винним».[959]

Декому, однак, вдавалося втекти. Денис Лебідь описав, як його самого кинули до колективної могили. Він намагався вибратись, але зрозумів, що надто слабкий. Сидів і чекав смерті, або що на нього впаде інше тіло. Врешті-решт його врятував тракторист, який приїхав, щоб завалити яму землею.[960] Цей випадок нагадує історію жінки, котру теж випадково врятували з ями мертвих, куди її скинув гробар: «Зайчук Килина йшла через цвинтар, почула стогін і допомогла нещасній вилізти. І та жінка прожила ще 24 роки».[961] Схожі історії можна почути у Черкаській, Київській, Житомирській, Вінницькій та інших областях.[962]

Той, хто коли-небудь був свідком таких подій — або, ще гірше, пережив це, — ніколи цього не забував: «Мене все це так сильно налякало, що я кілька днів не міг розмовляти. Мені снилися мертві люди. І я постійно кричав...».[963]

Жах, виснаження, нелюдська байдужість до життя, постійне нагнітання ненависті засобами пропаганди наклали свій відбиток на людей. У поєднанні з абсолютною відсутністю їжі вони породили в українському селі дуже рідкісну форму божевілля: наприкінці весни й на початку літа набув поширення канібалізм. Утім, його існування не було таємницею ні для Харкова, ні для Москви.[964]

Багато селян, що пережили голод, стали свідками канібалізму або (що відбувалося ще частіше) некрофагії, тобто споживання трупів людей, які померли від голоду. Хоча такі випадки