Читати книгу - "Обережно, тригери"

— Я не знав, що це його так засмутить, — сказав Тінь.

Ці слова пробудили в ньому відчуття провини. Тінь знав, що у Кессі та господарів будинку було спільне минуле. Зрештою, він міг нічого й не казати. Мовчати завжди було обачніше.

Мойра витерла кухлик зелено-білим кухонним рушником. На білих квадратиках рушника були смішні вівці, а на зелених — трава. Вона прикусила нижню губу, і сльози, які досі бриніли в її очах, покотилися по щоках.

— Кессі казала щось про мене?

— Тільки те, що ви раніше були парою.

Мойра кивнула і змахнула сльози з молодого, як на її вік, обличчя смішним кухонним рушником.

— Вона не змогла прийняти те, що ми з Оллі почали зустрічатись. Коли я переїхала від неї, вона покинула малювання, замкнула квартиру і подалася до Лондона.

Мойра голосно висякалась.

— Проте не слід мені скаржитись. Кожен сам коваль свого щастя. Крім того, Оллі — хороша людина. Просто у нього в голові той чорний пес. У моєї матері була депресія. Це важко.

Тінь мовив:

— Я зробив тільки гірше. Краще мені піти.

— Підете завтра. Я вас не жену, друже. Це ж не ваша провина, що ви зустрілися з тією жінкою, правда?

Вона опустила плечі.

— Ось де він. На холодильнику.

Мойра взяла до рук щось схоже на пару дрібних садових ножиць.

— Це секатор, — пояснила вона. — Використовується для обрізання кущів троянд.

— Ви з ним поговорите?

— Ні, — відказала вона. — Розмови про Кессі в нас нічим хорошим не закінчуються. А в такому стані, як зараз, він може ще більше зав’язнути в депресії. Нехай краще впорається з цим сам.

Того вечора Тінь вечеряв у пабі сам у компанії кішки, яка сердито блимала на нього зі скляного боксу. Він не побачив знайомих облич, лише перекинувся кількома словами з хазяїном паба про те, як йому подобається проводити час у селі. Після паба Тінь рушив назад до будинку Мойри: минув старий платан, на якому колись висіла труна тортур, і звернув на Шак-лейн. Він не помітив, щоб щось рухалося на полях при місячному сяйві: ні собак, ні віслюків там не було.

У будинку стояла суцільна темрява. Тінь якомога тихіше пробрався до своєї спальні і, перш ніж лягти спати, запакував решту речей у рюкзак — він знав, що рано-вранці піде.

Тінь лежав на ліжку і дивився, як у його маленькій кімнаті вигравало місячне сяйво. Він пригадав, як у пабі Кессі Берглас стояла біля нього. Тоді почав думати про розмову з хазяїном паба, про розмову, яка відбулася у першу ніч, про кішку в скляному боксі, і від цих роздумів будь-яке бажання спати вивітрилось. Він лежав на маленькому ліжку, а сон не йшов.

У разі потреби Тінь міг безшумно пересуватися. Він вислизнув з ліжка, накинув на себе одяг, а тоді, тримаючи в руках взуття, відчинив вікно, перегнувся через підвіконня і тихо скотився на землю клумби. Потім піднявся і надягнув чоботи, зашнуровуючи їх у напівтемряві. За кілька днів місяць мав бути уповні, але вже зараз його світло відкидало тіні.

Тінь зачаївся у клаптику пітьми під стіною і став чекати.

Він задумався, чи в його діях була хоч крихта глузду. Цілком вірогідно, що він помилявся, що його зраджувала власна або чужа пам’ять. Все це здавалося дуже малоймовірним, втім, зрештою, він стикався з подібним і раніше. А якщо це була помилка, то що він втратить? Кілька годин сну?

Тінь бачив, як по газону пробігла лисиця, як пухнаста біла кішка вистежила і задушила дрібного гризуна і як кілька інших котів пройшлися садовим парканом. Бачив, як ласка скрадалася з тіні в тінь по клумбі. По небу повільною процесією плинули сузір’я.

Відчинилися вхідні двері, і з них вигулькнула постать. Тінь наче очікував побачити Мойру, але то був Олівер, одягнений у піжаму, поверх якої він накинув теплий картатий халат. На ногах у нього були гумові чоботи, і він виглядав дещо безглуздо, як хворий з чорно-білого фільму або персонаж спектаклю. При світлі місяця світ втрачав барви.

Олівер клацнув дверним замком і вийшов надвір, ступаючи по траві, щоб не хрускати гравієм, з якого виклали доріжку. Він не озирався, дивився прямо поперед себе. Коли Олівер вийшов на сільську дорогу, Тінь дочекався, аж доки той зник з поля зору, і тільки тоді рушив слідом. Він знав, куди йшов Олівер.

Тінь більше не сумнівався. Він знав, куди вони обидва прямували, знав, як людина, яка рухається уві сні. Він навіть не здивувався, коли посеред підйому на Водів пагорб зустрів Олівера, який сидів на пеньку, чекаючи на нього. Небо почало світлішати, але лише трішки, на сході.

— Ворота Пекла, — сказав низенький чоловік. — Наскільки я знаю, їх так називали завжди. Ще з давніх-давен.

Вони вдвох піднімалися звивистою стежкою. Було щось надзвичайно комічне в Олівері з його халатом, смугастою піжамою і велетенськими чорними гумовими чоботами. Серце у грудях Тіні калатало.

— Як ти її сюди затягнув? — поцікавився Тінь.

— Кессі? Та ніяк. Вона сама захотіла зустрітися тут, на вершині пагорба. Любила приходити сюди малювати — звідси відкривається чудовий краєвид. А ще цей пагорб священний, що їй завжди подобалось. Звичайно, священний не для християн. Швидше, для старовірів.

— Друїдів? — спитав Тінь.

Він не знав, які ще старі релігії існували в Англії.

— Можливо. Цілком можливо. Проте, я думаю, що ця релігія була ще до друїдів. У неї немає якоїсь окремої назви. Це просто те, що люди сповідують, окрім своєї основної віри. Друїди, скандинави, католики, протестанти — байдуже. Це те, в що люди звикли вірити. Саме завдяки старій релігії сходить урожай, стоїть як треба хрін, а через прекрасний куточок природи ніхто не прокладе в біса широку автомагістраль. Поки стоять Ворота, стоїть і пагорб, і місцина. Їм більш ніж дві тисячі років. З такими могутніми речами не граються.

Тінь мовив:

— Мойра не знає, еге ж? Вона думає, що Кессі переїхала.

Небо на сході займалося на світ, проте навколо все ще була ніч, і на заході пурпурово-чорне небо виблискувало плеядами зірок.

— Це те, що їй необхідно було думати. Ну, тобто, який в неї був вибір? Може, вийшло б інакше, якби цією справою зацікавилась поліція… але не те щоб… Одним словом, вони себе оберігають — пагорб, ворота.

Вони підходили до маленької галявини на схилі. Пройшли валун,