Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

І хоча шановний білоруський історик Анатолій Єфимович Тáрас всі зауваги подав правильно, та надто однобоко. Бо Іван IV був царем не «русским», а тільки «московським», а Русь була складовою частиною Речі Посполитої, і її Великий князь Василь-Костянтин Острозький зі своїм козацькими військами брав участь у воєнних походах на Московію. А головне — не пояснюється, чому Московія не могла укласти повноправний мир, а тільки — «перемирие на 10 лет». Московія в ті часи була васалом Кримського ханства і Османської імперії, тому самостійно підписати мирний договір не мала права. Та сьогоднішня Москва цього визнавати «не изволит», чому й блефує.

Які ж головні підсумки Лівонської війни (1558–1583)?

«Итак, царь Иван по всем статьям проиграл Ливонскую войну, длившуюся почти четверть века (1558–1583 гг.). Она стоила огромных жертв Московскому государству и, вместе с опричным террором, полностью разорила его.

В результате этой войны Ливония была разделена между Речью Посполитой, получившей Видземе, Латалию, Южную Эстонию, Курляндское герцогство, и Швецией, к которой отошла Северная Эстляндия с Ревелем, а также территория у Финского залива… Дания получила остров Эзель (Сааремаа) и отдельные районы в бывшем Курземском епископстве…

Полное разорение Ливонии московитами, их чудовищные зверства по отношению к населению вызвали повсеместную ненависть жителей Прибалтики к московитам.

Спустя 130 лет это чувство вновь освежили войска Петра I, вторгшиеся в Эстляндию, Лифляндию и Курляндию. Все 20 лет Великой Северной войны русские солдаты снова грабили и жгли, насиловали и убивали жителей этих стран. Прошли еще 180 лет, и в 1940 году сюда устремились моторизованные орды «Красных русских», следом за которыми пришли комиссары НКВД. Опять начались грабежи (теперь уже под лозунгом ликвидации городской и сельской буржуазии), опять начались ссылки. Между тем многие современные россияне, не желающие ничего знать о мерзостях, многократно учиненные их предками, искренне обижаются на «коварных неблагодарных» прибалтов: «за что они так не любят русских?» [173, с. 348–350].

Саме у ті важкі та жахливі роки жив і діяв український князь Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526–1608).

3. Некоронований король Русі (України)

Так у Великому Литовсько-Руському князівстві йменували князя Василя-Костянтина Острозького — сина знаменитого руського (українського) Ганнібала.

Як оцінив Іван Огієнко: «Українські магнати, усі разом, не зробили для України стільки, скільки зробив К.-В. Острозький» [153, обкл.].

І, слід думати, що ця оцінка не перебільшена. Та зауважимо, що великий науковець і митрополит Іван Огієнко ще більше поцінував би цей князівський рід Галицьких-Острозьких, якби уся правда про нього була відкрита, чи, хоча би, поновлена. Тому ту правду доводиться досі збирати по зернині. А, головне, аналізуючи давні факти і події, робити з них нові висновки.

Історик Дмитро Савич Ліщук у праці «Князь К.-В. Острозький. Державний діяч. Просвітитель. Воєначальник», на мою думку, зробив значні відкриття, досліджуючи життя та діяльність князя. Але, будучи вихованцем старої, радянської наукової школи, скоріше, не побажав виходити за її межі та потрактував їх за тогочасними приписами. Послухаємо:

«За останніми історичними дослідженнями, датою народження К.-В. Острозького вважається 2 (15) лютого 1526 року. Внаслідок спеціального королівського указу Костянтин Острозький був визнаний повнолітнім у віці 15 років, і з цього часу починається боротьба з нащадками (ріднею. — В.Б.) за свої привілеї» [153, с. 11].

Як бачимо, історик пішов по тому шляху, на який усіх нас завжди скеровували московська і польська історичні школи. Цілком очевидне і мотивоване так зване «шкурне питання». Про що ж інше міг думати український князь?

Та справа в тому, що в королівському указі, на мою думку, головне було інше. Мусили на когось покласти відповідальність за стримування натиску татар з півдня та південного сходу. Раніше ту працю виконували дід і батько князя Василя-Костянтина. Тож і він мав цю ношу нести, бо старший брат Ілля і нащадки Юрія (Заславського) такого робити не хотіли. Вони вважали, що то обов’язок Польського королівства в цілому. І мали рацію. Не забуваймо: мова йде про 1541 рік, коли на Польщу та Литву насідали Московія, Кримське ханство та Османська імперія.

«Перші письмові згадки про військову виправку молодого князя знаходимо в архівних документах за 1543–1544 рр.

Він очолив надвірне військо, яке складалося у своїй більшості з козаків, що служили у нього. В наступні роки, окрім участі в битвах з татарами на прикордонні, К.-В. Острозький бере участь у політичному житті, зокрема у засіданнях литовських сеймів і місцевих зібраннях шляхти та у з’їздах.

У 1550 році Костянтин (Василь. — В.Б.) Острозький відзначився у розгромі татарського нападу на землі Литви і того ж року був призначений володимирським старостою та маршалком Волинської землі. Маршалок Волинської землі вважався найвищою державною посадою на Волині, а оскільки землі Брацлавщини (східного та південного Поділля. — В.Б.) входили на той час до волинських володінь, то він очолив і військові з’єднання. К. Острозький брав участь у багатьох боях з татарами — то була звичайна служба з охорони південних кордонів Великого князівства Литовсько (-Руського. — В.Б.)» [153, с. 12].

Як бачимо, уже в 17-літньому віці, тобто 1543 року, молодого князя залучили до протистояння татарам на південно-східних теренах Великого князівства та Корони Польської. Тому, на моє переконання, саме закріпленням за молодим князем маєтностей його роду польський король намагався прив’язати Василя-Костянтина Острозького до тієї відповідальної та страшної праці. Його бойовими вчителями у ті молоді роки були найкращі «погромники» татарів, такі як: Бернард Претвич, Дмитро Вишневецький, Семен Пронський та інші воєначальники, котрі служили на кордоні та навчалися ще в його батька.

«У той час основними осередками оборони… (Великого князівства. — В.Б.) на південних рубежах були замки: Київ, Брацлав, Вінниця, Житомир, Біла Церква, Канів, Черкаси… Кам’янець, Бар, Теребовля, Бучач.

На Волині, окрім господарських замків у Луцьку та Володимирі, найміцнішими були князівські замки: Збараж, Вишневець, Острог, Заслав і Дубно, які належали родині К.-В. Острозького…

Сорокові роки XVI ст. були періодом постійних татарських і молдавських воєнних нападів…» [153, с. 48–49].

Можемо сміливо стверджувати, що князю Василеві-Костянтину належить розробка стратегії захисту українських земель Поділля, Галичини та Волині від постійних набігів татарських орд у середині та другій половині XVI століття. Як пам’ятаємо, кримські та ногайські татари, нападаючи в ті роки на Русь-Україну, рухалися, переважно, Кучманським та Чорним шляхами, які західніше сучасного подільського міста Старокостянтинова з’єднувалися в один шлях.

Зрозуміло, що головним завданням захисників наших земель було перекриття шляхів руху ворожих сил, які розташовувалися на водорозділах північніше та південніше річки Буг (Південний). Саме на тих шляхах треба було перехоплювати та знищувати ворогів чи то під