Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

– Пам’ятай же, моя доню, від чиєї руки загинули хоробріші з хоробріших. Кров за кров – написано в законі! І це прийшла нагадати тобі твоя невільниця, в краю якої говорять, що зненависть – дужча за любов. Нехай же зненависть, що зродиться в тобі з любови до забитих, нехай вона керує тобою довіку. Прощай…

Спочатку навіть не збагнула Неджма, чого так блиснула тонким промінчиком в руках Зораїдиних дика й чого стара хова впала до її ніг, немов вклонилася до землі її великому горю. І коли капелян кинувся до тіла старої Сарацинки, тоді лише розвиднілося мені в голові і я підхопила те тіло в свої руки. Мовчки поцілувала я заплющені очі, піднесла закривавлену дику, поцілувала її та й сховала за пояс.

– Нехай же сповниться воля Всемогутнього, – були єдині мої тихі слова.

– Fiat voluntas tua! – побожно відповів зворушений капелян. – Всемогутній дасть тобі сили пережити твоє горе. Віддайся на волю того, Хто тебе покликав, – почав говорити він слова втіхи.

А Елєонора, справді, мов рідна, обняла свою посестру:

– Ходім, сестро, до Мадонни. Вона, що втратила свого Сина…

Марія довгим поглядом подивилась на них, немовби побачила їх вперше в житті. Легко увільнилась з обіймів і з рівно піднесеною головою тихим кроком пішла до замку.

А капелян говорив тим часом:

– Тепер тільки зрозумів я цілком велику заслугу перед Господом нашого славного лицаря, котрий увільнив цю шляхетну душу з обіймів поганства. Достойна це дівчина, достойна!..

З розказу донни Ізабелі тіло самовбивці поховали в замковому саду, напроти моєї вежі, під кущами троянд. Вірна слуга варта й по смерті бути близько своєї господині.

Але ж Марії було це байдуже. Її велике горе застувало їй увесь світ. Було воно таке велике, що нічим його не можна ні зменшити, ні збільшити. І тому також байдуже прийняла вона звістку й про те, що бранців-Сарацинів прислав поперед себе лицар Раміро, котрий повертає додому з походу, де між військом короля він мав свої частини, що й розгромили квітуче Толєдо…

* * *

Однак Раміро не вертав довший час. З невеликою жменькою своїх людей зробив він ключку,[33] щоб побачити замок, про який йому часто доводилось чути. Він мало знав свої околиці, бо ж семилітком відвезли його до дядька, що мав синів, де в товаристві хлоп’ячому мав зростати майбутній лицар. Там і виріс Раміро серед військових вправ, вояків та коней, в брязкоті зброї та келихів. А коли вже одягли йому лицарські остроги, приїхав він на коротку хвилю поцілувати матері руку, а сестрі чоло, і враз поїхав до королівського двору.

Але за ті кілька день, що прогостював він вдома, почув він від матері її думку про те, що була б вона рада мати за невістку дівчину-лицаря Бянку.

От і заманулося Рамірові побачити принаймні той замок, де живе та «орлиця» донна Бянка, про котру чував він не раз у королівських палацах. Багато лицарів захоплювало це наймення, багато ходило про нього оповідань та легенд.

Рамірові, як воякові з роду й з виховання, найбільш імпонувало з переказів про донну Бянку те, що вона сама була безстрашним вояком і напасником настільки щасливим, що люди віруючі уявляли собі її не инакше, як відьмою-чарівницею, а по-друге, що вона жила самітньо й ні один з лицарів не міг похвалитись успіхом у її серця. І тому зрозуміло, коли завзятий юнак опинився біля її замку, йому закортіло конче побачити й властительку тієї твердині. Отже, невеликий гурток їздців подався за своїм старшиною просто до ще не спущеного звідного мосту, що лучив острівок, на котрому стремів Бянчин замок. Раміро заклепав мечем у браму.

– Хто й чого тут хоче? – непривітно зачулося звідти.

– Лицар з королівського походу, втомлений боями й знесилений ранами, просить хвилевого захисту, – відказав Раміро.

Брама відчинилась відразу, мовчки впущено гостей, й брама враз запала за ними. Це навіть трохи схвилювало лицаря, бо ж було з ним всього зо два десятки верхівців. Чи ж не занадто легко він переступив цю браму? Чи буде також легко вийти з неї назад? Але ж небезпека дає лицареві відвагу…

Донна Бянка зустріла гостей на внутрішньому дворі в невеликому замковому почоті. Була вона висока, ставна, свідома своєї сили. Не втупила додолу погляду своїх великих чорних очей, як це бувало звичаєм дам, а оглянула гостя так, немов їй приведено нового пажа. А коли Раміро став проти неї й розтулив уста для привітання, вона усміхнулась і промовила перша:

– Вітаю лицаря. Час пізній, заходить ніч, а лицар, чую, хворий. Тому прошу просто до столу. Там нам розмовляти не перешкодять.

При столі служив один-єдиний мовчазний, смаглявий паж. Були вони лише вдвох, навіть ні одної дуенні. Але зате багато було вина й вивчений паж пильнував дуже уважно пугару гостя й не проморгав хвилини, коли його треба було доливати.

Просто проти столу в їдальні було велике відчинене вікно, майже на всю стіну світлиці. Чорна ніч зоряною запоною застилала його, і, здавалось, що там, по тім боці стіни – була безодня. «Таємна гостина», – міркував собі Раміро й не потрібував, щоб його принукували до келиха. Але ж вино надто добре й надто старе, і в його втомленім від довгої подорожі тілі воно швидко заграло молодечою зухвалістю. Балачка ставала жвавішою, молодий сміх загальнішим, а загадкова господиня ще принаднішою, ще чарівнішою.

– Як же ви себе почуваєте, лицарю? – питалася Бянка, помічаючи, як м’якшає гість. – Може, вам треба було перев’язати ваші рани? Лікар не спить.

Раміро відразу пішов у наступ.

– Більш, ніж я думав, їдучи сюди, преславна донно. Тільки ж мені не поможуть ні лікарі, ні шептухи.

– Чому? – заграла очима господиня.

– Бо моя рана в серці.

– Такі рани часом приводять до сумного кінця, – була відповідь.

– Якщо на них не знайти доброго лікаря, – не здавався лицар.

– А лицар його має?

– Ні, але шукає.

П’яний шал раптом охопив його, мов полум’ям. Він звівся на ноги, але вчув, що не може зробити кроку й безсило, важко впав на своє місце.

Шнур перлів виблиснув в устах Бянки. Раміро, немов у тумані побачив, як загойдалось її пружне тіло й не знав, чи йому приснилось тільки, чи й