Читати книгу - "Леопард"

геть не стосується. Хіба вона не усвідомлює, що від його шахових ходів у ці доленосні дні залежить не лише його кар’єра, але й її майбутнє? Нехай їй не судилося бути фру Бельман, але ж під його заступництвом вона матиме змогу піднятися кар’єрними сходами — певна річ, якщо й надалі буде вірною йому й покірливою, він не терпить норовливих. Чи його роздратувало питання, що стосувалось отого. Іншого. Старого, побореного альфа-самця?

Вона спитала про опіум. Спитала, чи справді він мав намір цим скористатися, якби Харрі не пристав на пропозицію взяти на себе провину за арешт Лейке.

— Певна річ, — відповів Бельман, намарне силкуючись розгледіти вираз її обличчя, але було надто темно. — Чому ні? Він же незаконно завіз у країну наркотик.

— Справа не в ньому. А в тому, чи ти ладен знеславити всю поліцію.

Він похитав головою:

— Ми на таке не купимося.

У холодному вечірньому повітрі сухо пролунав її сміх:

— Але ж його ти, безперечно, підкупив.

— Він продажний, — мовив Бельман і залпом допив пиво. — У цьому між нами різниця. Слухай-но, Кає, до чого ти все це ведеш?

Вона щось хотіла сказати. Але цієї миті у нього задзеленчав мобільний. Вона побачила, як він опускає руку в кишеню і, як завжди, випинає губи трубочкою, ніби для цілунку, хоча насправді це було прохання помовчати. Бо, може, це телефонує його дружина, начальник чи хтось, кому не слід знати, що він навідується сюди, щоб трахати свою співробітницю з відділу убивств, яка надає йому інформацію, щоб він міг обійти фірму конкурентів. До дідька Мікаеля Бельмана! До дідька Каю Сульнес, але найперше до дідька…

— Він зник, — мовив Мікаель Бельман, кладучи мобільник до кишені.

— Хто?

— Тоні Лейке.

Розділ 51. Лист

Привіт, Тоні!

Ти довго прагнув дізнатись, хто я такий. Гадаю, тепер саме час розповісти тобі правду. Тієї ночі я був у Ховасхютті, але ти мене не помітив. І ніхто не помітив, я був невидимий, наче привид. Але ти знаєшся мене. Чудово знаєш. І зараз я прийду за тобою. Ти — єдиний, хто здатен мене нині зупинити. Решта — мертві. Лишилися лише ти та я, Тоні. То як, тепер серце твоє затіпалося швидше? Рука потяглася до ножа? І ти наосліп ширяєш ним у темряві, уклякнувши від страху, що тебе позбавлять твого нікчемного життя?

Розділ 52. Візит

Щось розбудило його. Якийсь звук. Там, назовні, завжди повно звуків, але всі вони знайомі йому, тож від них він ніколи не просинався. Він підвівся, поставив ноги на холодну підлогу і визирнув з вікна. Знайомий краєвид. Дехто б сказав — пустка. Невідь на що натякаючи. Позаяк тут ніколи не буває порожньо, тут завжди хтось є. Він глянув на двері. Вони зачинені на замок і на засув зсередини. Гвинтівка лишилася в комірчині. Він здригнувся під цупкою фланелевою сорочкою, яку носив удень і в якій уночі спав. У вітальні геть порожньо. І ззовні теж порожньо. Порожньо у всьому світі. Але це не зовсім пустка. Бо там ще є двоє з тих, що лишилися.

Харрі привидівся сон. Наснився ліфт, що відкривав пащу, жінка з коктейльною соломинкою у червоних вустах, блазень, що сміється, тримаючи в руках власну голову, наречена у білому, яка йде до вінця обіруч зі Сніговиком, зірка, намальована на запиленому телеекрані, самотня однорука дівчина на вишці для стрибків у Бангкоку, солодкуватий запах сечі у пісуарі, обриси людського тіла, що проступають крізь синій пластик водяного матраца, пневматичний дриль і кров, що ринула йому в обличчя, тепла й смертоносна. Алкоголь — ніби хрест, часник і свята вода — завжди захищав його від привидів, але сьогодні місяць уповні, й пролито кров незайманок, і привиди кишіли, вирвавшись з найтемніших закутків і найглибших могил, а тепер гарцювали, перекидаючи його один одному, кружляючи чимраз несамовитіше й лютіше, під несамовите калатання серця від смертельного страху й завивання пожежної сирени, котра не стихала у цьому пеклі. І раптом все стихло. Воно знову прийшло. До краю заповнило йому рота. Він не в змозі дихати. Зимно й темно, хоч в око стрель, і він неспроможний поворухнутися…

Харрі здригнувся і спантеличено закліпав у темряві. Стіни відлунювали. Від чого? Схопивши револьвер, що лежав на нічному столику, опустив ноги на холодну підлогу й зійшов униз, у вітальню. Ніде нікого. У спорожнілому барі досі світилося. Стояла самотня пляшка «Мартеля». Батько завжди тримав на контролі свої стосунки з алкоголем, знав-бо, які має гени, й коньяк беріг на випадок, якщо треба буде почастувати гостей. А їх приходило обмаль. Запилючену переполовинену пляшку підхопило хвилею цунамі і віднесло разом з капітаном Джимом Бімом та матросом Харрі Холе. Вмостившись у кріслі, Харрі встромив пальці у дірку в підлокітнику. Заплющився й уявив, як наповнює келих до половини. Аромат коньяку, трепет, з яким доносиш келих до губ і відчуваєш, як пручається охоплене панікою тіло. А потім переливаєш вміст келиха до рота.

Наче удар у скроню.

Харрі широко розплющив очі. Запала незворушна тиша.

І знову воно.

Несамовито гуло у вухах. Ніби пожежна тривога у пеклі. Знову те саме, що розбудило його. Дзвінок у двері. Харрі глянув на годинник. Пів на першу.

Він вийшов у коридор, увімкнув на ґанку світло, побачив чиїсь обриси за рельєфним склом, узяв у праву руку револьвер, лівою відімкнув замок і розчахнув двері.

У місячному сяйві завважив лижню, що йшла через двір. Це були сліди не від його лиж. А привиди не лишають слідів.

Вони оперізували будинок аж до задвірка.

І тієї миті він збагнув, що у спальні вікно прочинене, і варто було б… Він зачаїв подих. І водночас наче хтось теж затамував подих. Не людина, а хтось інший. Звір.

Він озирнувся. Роззявив рота. Серце вже не калатало. Як воно спромоглося рухатися так швидко і беззвучно? Чому підійшло так… близько?

Кая прикипіла до нього очима.

— Можна я зайду? — спитала вона.

Дощовик був на неї завеликий, волосся стирчало абияк, обличчя бліде й змарніле. Він кілька разів кліпнув, ні, таки не спить. Господи, яка ж вона все-таки гарна…

Харрі намагався блювати якомога тихіше. Він не вживав алкоголю вже більше доби, але шлунок надто чутливий, не любить різких змін, протестує і проти раптових запоїв, і проти різкого утримання. Харрі злив бачок, обережно випив води зі склянки для зубних щіток і повернувся на кухню. На плиті муркотів кавник. Кая сиділа на стільці, дивлячись на нього.

— Отже, Тоні Лейке —