Читати книгу - "Чорний Загін"

Я уважно спостерігав за підготовкою повстанців. Вони поводилися нерішуче і неорганізовано. Та все одно, не дивлячись на нічне шаленство, їм вдалося засипати два перших рови. А завдяки зусиллям біля останнього, в них було пів десятка переходів.

Мені здалося, що наші сили на другому і третьому рівнях поріділи. Я запитав чому.

-- Леді перенесла купу солдатів на перший рівень. Особливо тих, згори.

В основному підрозділи Ловця Душ, зауважив я. Біля нього залишилися нікчемні сили.

-- Як думаєш, вони сьогодні прорвуться?

Одноокий знизав плечима.

-- Якщо будуть перти так, як досі. Але поглянь. Вони вже не рвуться до бою. До них дійшло, що легко не буде. Ми змусили їх замислитися. Вони пригадали собі про стару чортицю у Вежі. Вона ще навіть не показалася. Можливо, вони почали непокоїтися.

Я підозрював, що причиною були скоріше втрати серед членів Кола, ніж душевні переживання солдатів. Керівництво повстанців, мабуть, охопив хаос. Будь-яке військо втратить бойовий дух, якщо ніхто не знає, хто ним командує.

Незважаючи на це, через чотири години після світанку, вони почали вмирати за свою справу. Наша перша лінія зібрала волю в кулак. Ревун і Безликий замінили Буревісницю і Костогриза, залишивши на другому рівні Нічного Жаха.

Бій йшов по накатаній колії. Натовп повстанців мчав уперед, в саму гущу зливи стріл, переходив мости, ховався за щитами, оббігав їх і атакував нашу першу лінію. Вони перли вперед безперервним потоком. Тисячі полягли ще до того, як досягли ворога. Багато з тих, кому це вдалося, билися недовго, а тоді відступали, інколи допомагаючи пораненим товаришам, а частіше просто втікаючи від гріха подалі. Їхні офіцери втратили контроль.

В результаті укріплена лінія трималася довше і рішучіше, ніж я передбачав. Проте, чисельна перевага і наростаюча втома далися, зрештою, взнаки. З’явилися розриви. Ворожі підрозділи дійшли до підпірної стіни. Поневолені організували контратаки, більшість з яких не набрали достатньої сили, щоб добитися успіху. То тут, то там, недостатньо мужні солдати намагалися втекти на вищий рівень. Нічний Жах розмістив на краю людей, які скидали втікачів назад. Опір став затятішим.

Однак повстанці почули запах перемоги. Вони взялися до справи енергійніше.

Далекі вежі й пандуси рушили вперед. Вони просувалися незграбно, по кілька метрів за хвилину. Одна вежа зачепилася за недостатньо втрамбовану яму в першому рову і перевернулася. Вона розчавила пандус і кілька десятків людей. Решта машин продовжували перти. Гвардійці перенацілили на них найважчі балісти, що метали вогняні кулі.

Вежа запалала. Тоді ще одна. Зупинився охоплений полум’ям пандус. Проте інші машини невблаганно котилися вперед і вже доїхали до другого рову.

Легкі балісти також перенесли на них свій вогонь і сіяли спустошення серед тисяч повстанців, які тягнули машини.

Сапери продовжували засипати й трамбувати найближчий рів. І гинути від стріл наших лучників. Ними можна було тільки захоплюватися. Відважнішого противника я ще не зустрічав.

Фортуна посміхалася повстанцям. Вони подолали початкові труднощі й почали битися з колишньою запеклістю. Наші підрозділи на першому рівні розпадалися на щораз менші групки. Вони метушилися і вирували. Люди, яких Нічний Жах розставив, щоб запобігти втечі наших солдат, тепер відбивали надто зухвалих повстанців, що дряпалися по підпорній стіні. В одному місці повстанці вирвали кілька колод і намагалися викопати собі шлях наверх.

Була тільки середина дня. У повстанців залишалося ще купа годин до заходу сонця. Мене почав проймати страх.

Одноокий, якого я не бачив, відколи все це почалося, підійшов до мене знову.

-- Повідомлення з Вежі, -- сказав він. – Минулої ночі вони втратили шістьох членів Кола. Це означає, що їх залишилося чоловік вісім. Можливо, нікого з тих, хто був у Колі, коли ми вперше прибули на північ.

-- Не дивно, що вони почали обережно.

Він поглянув на поле бою.

-- Кепські наші справи, згоден?

-- Тут не посперечаєшся.

-- Гадаю, саме тому вона вирішила вийти. – Я повернувся. – Еге ж. Вона вже в дорозі. Особисто.

Холод. Холод-холод-холод. Не знаю чому. Тоді я почув крики Капітана, Лейтенанта, Красунчика, Елмо, Ворона і хтозна кого ще. Всі верещали, щоб ми стали в стрій. Годі чухати сраки. Я пішов в операційну – кілька наметів позаду піраміди, на жаль, з підвітряного боку від відхожих місць.

-- Проведи швидку інспекцію, -- наказав я Одноокому. – Припильнуй, щоб все було готове.

Леді з’явилася на коні, виїхала по пандусі, що починався біля самого входу у Вежу. Вона сиділа верхи на скакуні виведеному саме для цієї оказії. Він був велетенський і гарячий, глянсуватий чалий. Саме таким намалював би художник ідеального коня. Леді виглядала розкішно, в червоно-золотій парчі, з білими шарфами, золотими й срібними прикрасами з вкрапленнями чорних коштовних каменів. Немов багата дама, яку можна зустріти на вулицях Опала. Волосся в неї було чорніше за ніч. Її довгі локони опадали з-під елегантного трикутного капелюшка з білим мереживом, прикрашеного білим, страусовим пір’ям. Локони підтримувала сіточка з перлинами. Леді виглядала максимум на двадцять років. Там, де вона проходила опускалася тиша. Всі навколо витріщилися на неї. Я не зауважив жодного натяку на страх.

Супутники Леді більше відповідали уявленням про неї. Середньої статури, закутані в чорне, обличчя заховані за чорними пов’язками, верхи на чорних конях зі збруєю і сідлами з чорної шкіри. Саме такими й очікував побачити Поневолених простий люд. Один тримав в руках довгий чорний спис з чорним сталевим наконечником, інший – великий срібний горн. Вони їхали по обидва боки від Леді, рівно на метр позаду.

Проїжджаючи повз нас, вона нагородила мене своєю солодкою посмішкою. В її очах іскрив гумор і запрошення…

-- Вона все ще кохає тебе, -- саркастично зауважив Одноокий.

-- Саме цього я і боюся, --