Читати книгу - "Чтиво"

Вона підвела на нього очі.

— Ви не зрозуміли головного,— сказав він.

— Хіба?

— Абсолютно.

— Гаразд, і в чому ж головне?

— Справа не в тому, лишається цар жити чи помирає. Тобто, це важливо, з точки зору сюжету, але насамперед... я міг би змінити це за п’ять секунд... і все одно... тематично вирішальним є те, що конфлікт переживає князь.

— З приводу чого?

— Багато чого,— сказав Пфефферкорн.— Емоції у нього змішалися.

Дружина Жулька похитала головою.

— Ні.

— Чому ні?

— Князь Василій не такий персонаж.

— А який? Занадто тонка натура?

— Головною рисою князя є його здатність облишити почуття і робити те, що він вважає за правильне. Навіщо б іще він вирушив у подорож, якби не хотів принести батькові протиотруту? Ніякого сенсу тоді немає.

— Хіба не цікавіше, якщо в останню мить у нього з’являються сумніви?

— Це суперечить решті поеми.

— Я запитав, хіба так не цікавіше,— наполягав він.

— Знаю,— погодилася вона,— і кажу вам: це суперечить решті. Байдуже, цікаво чи ні. Це неправильний критерій. Ви працюєте в чиємусь іншому стилі. Вам потрібно прийняти обмеження, які вам нав’язали.

Пфефферкорн не відповів нічого.

— До того ж, у вас тут багато чудернацьких слів, яких у поемі немає.

— Слухайте,— Пфефферкорн вихопив сторінки у неї з рук,— ви ж сказали, що нічого не зрозуміли, тож, може, варто лишити свої думки при собі?

Вона промовчала. Він пригадав, що вона все ж таки дружина прем’єр-міністра.

— Вибачте,— сказав він.— Я просто дуже нервую, коли читають мою незакінчену роботу.

— Вам лишилося тільки два дні.

— Я пам’ятаю,— відповів він.

Знову тиша.

— Чи ви... е-е... можете запропонувати, що мені зробити?

— Я не письменник,— сказала вона.— Просто знаю, що мені подобається.

Він спробував приховати розчарування.

— Ну, я ціную конструктивну критику.

Вона кивнула.

Він завагався, але все ж таки спитав, чи, на її думку, чоловікові сподобається?

Вона знизала плечима.

— Сподобається.

Пфефферкорн розслабився.

— Справді?

— Драгомир не дуже суворий критик. Точно не такий суворий, як я. І він схильний уважати, що все зроблене вами геніальне.

— Ну,— сказав Пфефферкорн,— це добре.

— Це нічого не означає,— продовжила вона.— Він усе одно вб’є вас до святкування.

Тиша.

— Справді?

Вона кивнула.

— Я... я цього не знав.

— Він уважає, що так більш драматично. Живим письменникам бракує романтики.

— М-м-м...

— Ви зробите його дуже щасливим,— сказала вона.— Він мріяв про це все своє життя.

Пфефферкорн нічого не сказав.

— Що це? — запитала вона.

Він простежив її погляд. Листи, які він написав, лежали там, де він їх лишив.

— Нічого.

— Прибрати?

— Ні.

Вони замовчали.

— Можна? — запитала вона.

Він мовчав.

— Не соромтеся,— сказав нарешті.

Дружина Жулька прочитала листи. В сотий раз йому захотілося її вбити. Якщо це правда, і Жульк збирається його вбити, шанси зробити це зменшувалися. Може, це його останній шанс. Перед очима повстала картина. Він хапає ланцюг, обкручує навколо її шиї, міцно стискає, упирається коліном їй у спину. Серце шалено калатало. Долоні спітніли. Він приготувався діяти. Не зробив нічого. Не зміг. От тобі і навчання, подумав Пфефферкорн. Даремно витрачений час.

Вона закінчила читати і підвела очі. Щоки у неї були мокрими,