Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

- Смілива людина цей адвокат. На ті часи, як нам у міліцейській школі розказували, захисник у суді тільки про людське око захисником називався. Все, що йому дозволялося, так це попросити скостити строк до мінімуму або перекваліфікувати на лагіднішу статтю. Недарма на блатному жаргоні адвоката як називали? - “кивало”. А щоб отак одразу - судді, прокуророві і слідчому в лоба? На це мало хто наважувався. Добре, вибачайте, то вже мене на лірику потягло. Так додзвонився суддя до секретаря райкому?

- Аякже! Повернувся через півгодини, червоний, як рак, а вуха аж світяться! Буркнув, що з технічних причин судове засідання переноситься, дату оголосять додатково. І звелів очистити приміщення. А чим усе взагалі закінчилося, ви читали.

- Читали. Я так думаю - адвокат догрався зі своєю сміливістю. Спочатку від справи відсторонили, а потім узагалі з адвокатури вигнали. Та з іншого боку, як не крути, а розстріляти хлопця не наважилися, хоч прокурор і тиснув.

- Що догрався - то однозначно, роботи позбувся. Кажуть, десь юрконсультантом допрацьовував. Справу, як я згадував, передали до області, там же хлопця і засудили. Перекваліфікували з розбійного нападу на зумисне вбивство і лише тому, що круглий сирота, молодий і раніше не судимий, замість розстрілу відписали п’ятнадцять років, на всю котушку. Тільки гуманність тут ні до чого. Якраз постанова вийшла про поліпшення роботи з дітьми-сиротами після того, як їх випускають з інтернатів у великий світ. От обласний прокурор і не наважився поперек лінії партії йти.

- Цікава логіка. Спочатку, згідно з лінією партії, хлопцеві об коліно життя зламали. А потім, знову ж таки, згідно з цією лінією, виявили гуманність: замість кулі в потилицю смерть в розстрочку за ґратами.

- А далі що з тим сиротою було? Бо вашого списувача під кінець потягло на лірику - самі описи природи і власні ліричні переживання з цього приводу.

- А що далі було, діти, мені особисто невідомо. Хоча - навряд чи бідолаха весь строк відсидів. Баба Химка побивалася, що квартирант у неї дуже вутлий і кашляє - аж пищики у грудях грають. Ото й усе, що маю сказати. Хіба що… то вам для справи не згодиться, але знати мусите. Старого Панченка у наші часи порятували б - і то без проблем.

- А чого ж він тоді помер?

- Бо це зараз з телефонами не проблема, а тоді, в шістдесят п’ятому їх на весь куток було аж два. Один у школі, другий в сільраді. Школа, кажуть, була на замку, ключ у директора, а директор в області на нараді. А секретарка з сільради гайнула на хутір до родичів. У бібліотеці, ясна річ, телефону не було.

- То простіше було до лікарні добігти, аніж видзвонити?

- А у нас, хоч ми й районом обзивалися, лікарні не було. Щось таке, як тоді казали - больничка. Один лікар, один фельдшер, медсестра та санітарка. І дві палати. Як дві кабінки у сортирі -чоловіча і жіноча. І такого ж розміру. Але телефон був. Бо як щось складне, то “швидку” з кущової лікарні викликали. Тієї, що в нинішньому райцентрі.

- Встигали якраз, щоб свідоцтво про смерть правильно оформити?

- Десь так. Доки бібліотекарка до больнички добігла, доки додзвонилися, доки приїхали - старий Панченко ще був живий, але багато крові втратив. Треба було в область везти, але як? Вночі та по мерзлій ґрунтівці? Асфальту ж теж не було. Тому не ризикнули так далеко везти, поклали в кущову, в сусідньому районі. А там, кажуть, в лікарні не топили, бо кочегарка накрилася. То ще диво, діти, що старий Панченко аж три дні прожив. Міцний був організм. Не хотів помирати.

- Тату, щось ви, як для шістнадцятирічного пацана, забагато про це вбивство знали. Чи не цікавилися пізніше?

Свекор від прямої відповіді ухилився.

- Така вже у старих людей пам’ять. Я от часом не згадаю, куди щойно окуляри запроторив, а вночі, як не спиться, пригадую кожного, хто і сорок, і навіть п’ятдесят років тому у Великих Колодах жив, як його звали, що він носив і де його хата стояла.

Свекор уже налаштувався далі попригадувати старі часи і принагідно переповісти найсвіжіші теленовини, але Шериф раптом послався на якісь невідкладні справи і рушив до дверей, та ще й мене за собою потяг. І що характерно - той машинопис прихопив із собою, не питаючи дозволу. Якийсь час ми вулицею йшли мовчки, потім Олексій раптом поцікавився:

- Слухай, ти тоді, в шістдесят п’ятому могла б тут жити? Без телевізора, з одним репродуктором, без маршруток до райцентру, до області, до Києва і навіть до чорта рогатого? Без генделиків, де можна купити те, що потрібно? І без черги? Без домашнього телефону, не кажу вже про мобільник?

- Скажу чесно - мені й зараз часом думається, чи не даремно я сюди з міста повернулася? А тобі?

- А я не думаю! Я тут мушу жити і працювати. Ну добре, біс із нею, філософією, скажи краще, як тобі ця “детектива” - чогось варта?

- Ну добре… чи погано? - не знаю… вся ця сива давнина, може, комусь і цікава. Але тобі хіба нема чого робити, крім оцю графоманію перечитувати? Знову тебе питаю: до чого тут міліція, якщо