Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

сорок років тому хтось убив… ну, не порося, прости мене Господи, а людину? Нехай навіть поважану людину. Ти ще влаштуй слідство, хто саме Дем’яна-конокрада в балці на смерть затовк. Замов цю, як її, ексгумацію, поклич за свідків бабу Химку з бабою Гапкою. Вони тебе навчать, навколо чого ще треба голим побігати, щоб самого Дем’яна допитати.

- Сестричко, я тобі дивуюся. То ти мені дірку в голові робиш за повну відсутність слідчих талантів, а то раптом серед дерев лісу не бачиш. Розумієш, колись, ще за недорозвиненого соціалізму, безкарно вбивають порядну людину. І справу, судячи з усього, благополучно заминають. А через сорок років у тому ж населеному пункті - чи майже в тому ж - безслідно зникає син колись безневинно вбитого. Що характерно - теж учитель і теж поважана людина. Що це?

- Містичне співпадіння. Бо сьогодні за трійки в атестаті вже нікого не вбивають. Навпаки, спасибі кажуть, що хоч якось та вивчили. Та вже й трійок тих немає…

- А якщо без містики? Пригадай: офіційна версія стосовно вбивства з метою грабунку, судячи з усього, шита білими нитками. Зараз би вона й до районного суду не дійшла.

- А строк давності?

- Знаєш, мені нещодавно якраз довелося цим питанням зайнятися. Колись було просто: скажімо, за вбивство належало п’ятнадцять років або розстріл. Міліція нічого не знайшла, вбивця десь рівно п’ятнадцять років тихо пересидів, за цей час навіть правил дорожнього руху не порушував.

- Такого не буває.

- Як вища міра світить, то буває. Бо - як там написано: “Строк давності переривається скоєнням нового злочину”.

- Добре, зрозуміла. Вбивця нікого більше не вбив, не вкрав, сусідам курей не труїв, тільки п’ятнадцять років дрижаки ловів од страху. І що?

- Наступного дня після закінчення строку давності йде до міліції, пише явку з повинною - і на свободу з чистою совістю! Міліція закриває старезний “висяк” і від радості за підрихтовану статистику гопки скаче. А от сьогодні - дзуськи! Відновлюється слідство, передається до суду. І тільки суд вирішує - віддати злочинцю належне за його старі справи чи застосувати строк давності.

- То що виходить?

- Виходить те, що нам із тобою не вистачає фактів. Будемо шукати.

- З якого кінця?

- З усіх, сестричко, з усіх.

- Ну, наприклад? Що ти збираєшся робити? Шукати людину, яка зникла на цьому тижні чи з’ясовувати, хто вбив її батька аж сорок років тому? А може, ти заразом розслідуєш, хто це у тридцять другому “скаженого комісара” підпалив? Пропоную версію: Панченко-старший, якому на той час було… одинадцять років! Нормально. Що скажеш?

- Завтра скажу. Сьогодні вже голова не варить.

І тут мене раптом як за руку хтось вхопив і зупинив. Прямо посеред вулиці стою - і мовчу. Братик навіть злякався:

- Ти чого? Що сталося?

- А ти не зрозумів?

- Що саме?

- Те, що Панченка-старшого саме отут десь і вбили. Он вона - колишня вулиця Жовтнева, а це колишня Леніна. А он - усе той же Озерний провулок. І навіть колишня бібліотека все ще на місці. Стоїть. Правда, без книжок, без вікон і без дверей. Але ще не впала. Тобі не страшно?

- Чого раптом?

- Уявляти, як оце людина, побита, вся у крові, з проламаною головою повзе по землі і немає сили навіть на допомогу покликати. І хоч би хто на вулицю вийшов.

- Я за свою коротку службу такого надивився, що боятися вже не маю права. Згадай Сороку в зашморгу.

Постояли, подивилися на руїни колишнього вогнища культури і освіти. Та й розійшлися. Олексій - до службової хати, а я на своє обійстя.

Мене ще здивувало, що братик, відходячи, розстібнув кожушок і пересунув на ремені поближче до пряжки кобуру з пістолетом. Кого в нашому селі остерігатися?

На вулиці не видно жодної людини. То нормально - село не місто. Хочеш прожити, а не вижити, лягай рано і вставай теж рано. Такого розкошу, як ліхтарі вздовж нашого “проспекту”, теж не було. Та сьогодні в них і потреби ніякої немає, бо місяць уповні так світить, як у пісні: видно, хоч голки збирай.

Ще коли ми були малими, батьки отакої пори ніяк не могли загнати нас спати. Ми дуже любили гратися в піжмурки, ховаючись у чорнющій, як смола, тіні. Але сьогодні мій настрій був далекий від дитячого захоплення. Щось непокоїло, більше того - тривожило. Чи отой братів жест з кобурою, чи темрява, яка сьогодні видавалася зовсім іншою, кривою і злою. Я озирнулася. Десь у самому кінці вулиці зблиснули якісь срібні тіні. Чи здалося? Бо всі сільські собаки мовчали - і наша Рада теж.

Але коли пугикнув з горища пугач, я ледь не підскочила. На додачу крилатий сторож нашої хати раптом обірвав своє бурмотіння, сковзнув з даху в повітря і над самою моєю головою перелетів на вербу коло школи. І там знову тужливо загукав, уже на все село. У мене аж мурашки по спині побігли, коли я втямила, що це верба край панченківського обійстя.

Вже коли відчиняла хвіртку на наше подвір’я, то чогось подумала: а як вони виглядають, оті вовкулаки, про яких бабці розказували? І хоча навколо було тихо, ніхто не гавкав і навіть не шарудів, але чогось зробилося дуже страшно. Тим більше, що і в хаті світло в усіх кімнатах було вимкнене.

Лише коли вскочила