Читати книгу - "Четверо в яхті"

Нарешті Андрійко дійшов до головного. Бальбінський саме запалив сірника, сунув цигарку в рот. Не припаливши цигарку, пильно подивився Андрійкові в очі.

— Так! — повторив Андрійко. — Повірте мені. Я чув на власні вуха.

— Що ти чув?

— Кроки. Людські кроки!

— Що далі? Що ти бачив?

Андрійко розвів руками.

— Саме це найдивніше! Я чув! Нормальні людські кроки десь із-за будинку, а потім під стіною, там, де зарості бузку…

— Що, через цей бузок? Як носорог?

— Ні. Через кущі, але не ламаючи гілок. Як по рівному… Тільки я нічого не бачив…

Хлопець замовк, лише тепер помітивши всю несерйозність своїх нічних відчуттів. Бальбінський не зводив з нього очей. Раптом він смикнув рукою, навіть скрикнув. Сірник догорів, обпаливши йому палець. Він запалив другий, підніс до цигарки.

— Що це було? Як ви думаєте? — Андрійка занепокоїло це мовчання. — Слово честі, я нічого не вигадую.

— Що далі? — просичав Бальбінський.

Андрійко розповів про свою втечу, про сховище, про дивовижну «літаючу» погоню.

— Ти нічого не бачив? Справді? — запитав Бальбінський.

— Не встати мені з цього місця! Ви ж мені вірите?

— Ну звичайно…

— Так що це було? Га?

— Хіба я знаю. Ти був дуже втомлений, сонний…

— Але я не спав!

— Так, але… Бувають також слухові галюцинації…

Андрійко опустив голову.

— Знаєш що, хлопче, мене самого це починає цікавити. Треба нам туди піти.

— Справді? — крикнув з запалом Андрійко. — Це чудово! Ще сьогодні! Правда? Ще сьогодні!

— Ну, сьогодні я не знаю, але найближчим часом…

— Але ж, якщо там є щось таке, то чим швидше, тим краще!

— Так, але…

— Бо заховається…

— Якщо тебе справді переслідували — тоді вже заховалися. Якщо ж ні… То у нас є час. Мені ще треба дещо зробити.

— Завтра?

— Можливо. А тепер ходімо на озеро. Така погода! І перестань сумувати. Якось викрутимося з усього цього!

Вони пішли. Але коли здалека на пристані Андрійко побачив своїх товаришів, він зупинився і знову засмутився.

— Що з тобою? — Бальбінський одразу помітив його погляд. — Все ще прочуханка?

— І ще й яка! — прошепотів Андрійко.

— Що вони?..

— Називають мене боягузом. І дрібно-міщансько-буржуазним індивідуалістам…

— Ого, які розумні!

— Правда.

— Так чи інакше, викупатися треба!

— Не з ними!

— Іншого пляжу тут нема. Багно.

— Тоді я пізніше…

— Е, дурниці. Візьмеш човен.

— Не дадуть.

— Бери мою байдарку. Хочеш?

— Я не вмію.

— Ніякої премудрості тут немає. Спробуй. Тільки далеко не заїжджай.

Андрійко з вдячністю подивився на Бальбінського, той поплескав його по плечу.

— А з твоїми товаришами нічого не вдієш. Покажи їм, що обійдешся без них.

Вони дійшли до пристані. Праворуч на пляжі хлопці кричали, хлюпаючись у воді. Тільки тепер Андрійко помітив серед них модний гофрований купальник прекрасної Неллі і чорний костюм Люцини, біля якої вирізнявся своєю убивчою зачіскою Войтек. Ага, значить цей штатний спокусник не втрачав даремно часу.

Андрійко негайно відвернувся і одразу заліз у байдарку, аби тільки не бачити їх, не чути. Бальбінський показав йому, як тримати весло, як гребти. Це була не дуже складна справа.

— Парус не ставлю, — сказав він. — Це пізніше, як трохи освоїшся. А тепер тільки будь обережний, щоб не перевернутися. Не роби різких рухів. Ну, гаразд! Я б з тобою поїхав, але хочу скупатися. Зрештою, ти сам навчишся швидше, а погода сьогодні чудова для новачків.

Він відштовхнув байдарочку. Саме в цю мить на мол вискочила Люцина.

— Андрійку, підожди! — крикнула вона. — Я з тобою поїду!

Немов гострий гарячий кинджал пробив груди хлопів ця. Однак Андрійко не оглянувся, навіть дужче замахав веслом.

— Андрійку! — гукала вона, не розуміючи його поведінки. — Ну почекай! Де ти пропадав? Ну не будь же дитиною!

Це тільки прискорило втечу. Хлопець чув, як дівчина збентежено питала про щось Бальбінського. Чув дошкульний сміх Войтека, який радив їй, щоб вона з дітьми не мала справи…

На щастя, високий коридор з очерету завернув праворуч. Мов обрізані, вщухли голоси. Тільки долинали вибухи сміху. «Далі очі, далі серце!» подумав з гіркотою Андрійко. А! Ці жінки!

Хлопець вирішив не роз'ятрювати ран. Поклав весло на борт і по інерції поволі рухався в нечуваній, страшенній спеці. Очерет гудів тисячами ос і джмелів. Цілі ескадрильї бабок тріпотіли в повітрі прозорими крилами, голубі та коричньові метелики перелітали з очеретини на очеретину, зграї очеретяних ластівок розтинали повітря над самими заростями, пересторожливо покрикуючи, обминаючи одна одну.

Вода була така прозора, наче її зовсім не було. Андрійко нахилився, кілька секунд дивився на своє зображення. Він бачив звичайне кругле обличчя, маленький кирпатий носик, невеличкі очі, круглу голову з високим лобом і настовбурчені вуха. Він зважився на самокритику і пробачив Люцині.

За хвилину непомітний подих вітру штовхнув байдарочку в бік, в тінь очеретяних джунглів.

Андрійко опам'ятався, глянув уперед. З цього місця було видно кінець очеретяного лабіринта і затуманений від спеки, не ширший за долоню, шматок великого озера. Руки непомітно схопили весло. Байдарка здригнулась і безшумно пішла вперед. Очерет біг над човном, дзвінкий, нагрітий, і незабаром лишився позаду. Перед Андрійком відкрився широкий водний простір.

Спека тепер була така, що білувата легка імла оповила береги озера, згладила горбочки, перетворила плахточки жита в золотисті хмарки, а дерева — у зелений дим. В цій безмежності туманної спеки тільки острів не втратив своєї форми.

Прикриваючи долонею очі, Андрійко дивився на