Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Чижов вирушили оглянути місцевість і пошукати слідів тигра. Мені не хотілося сидіти без діла, і я запропонував Шульгіну піти разом услід за дикими свиньми. У Старобора я попросив дозволу взяти для цього з собою його собаку Вірного, Він погодився з умовою, що я весь час триматиму собаку на поводу. Лісничий Шульгін спершу був завагався, але потім погодився. Ми вирушили, напучувані побажаннями товаришів: «Ні пуху ні пера». Старобор порадив нам старанно значкувати свій шлях.

На кам'янистому грунті сліди свинячого стада знайти було нелегко. Та все ж ми їх помітили. Коли собака зрозумів, що ми шукаємо, він упевнено повів нас далі. Незабаром грунт став м'який, відбитки ратиць диких свиней були добре видні, і ми посувалися без особливих труднощів. Гірше стало, коли собака вивів нас із високого лісу й пішов густим чагарником, а потім майже непролазними зарослями. Тут наш запал дещо охолов, бо перспектива продиратися між колючими кущами, плетивом сушняку і бурелому була мало приємною. Потім сліди повели понад краєм пралісу аж до великої галявини й загубилися на скелястому березі невідомої річки. Собака скочив до води, принюхався, знову повернувся на берег, повів нас понад річкою, знову поліз у воду й спробував переплисти на протилежний берег.

Нам нічого іншого не лишалося, як знайти мілке місце і перебрести. Так ми й зробили. На другому березі нас чекала несподіванка. Тільки-но Вірний струсонув з себе воду й ступив кілька кроків, як шерсть на ньому наїжилась, і собака став наче вкопаний. Він принюхувався на всі боки, шкірив зуби й сердито гарчав.

На всяк випадок я зняв рушницю з плеча. Але навколо — нікогісінько. Проте Вірний не рухався з місця, скавчав і, принюхуючись до землі, тремтів.

— Що за чортівня з цим собакою! — сердився Шульгін. Та все ж він сам нагнувся, уважно оглянув грунт і раптом протяжно свиснув.

— Подивіться-но, подивіться, — схвильовано скрикнув лісничий і смикнув мене за рукав.

Ставши навколішки, я помітив на грунті майже круглий відбиток лапи з тоненькими борозенками пазурів. Ступня була сантиметрів шістнадцять завдовжки і сантиметрів чотирнадцять завширшки. Сумнівів не лишалося — тут пройшов тигр. Від думки, що звір може бути десь поблизу, у мене кров зашумувала в голові, а поза спиною аж мороз пішов. Я підвівся, відчуваючи, що ноги в мене мимоволі почали тремтіти. Тільки не від страху, а мисливського запалу. Шульгін теж виглядав не краще, якщо не гірше. Руки в нього тремтіли, борода затіпалась, ніби від приступу раптового сміху, хоч старому, звичайно, було не до сміху.

— Амба… Ви бачили? — запитав лісничий.

— Бачив поки що тільки сліди його лап, — відповів я.

— Отже, він і сам десь тут. Треба бути напоготові. Тигр не тільки нічний хижак. Він може блукати тайгою і вдень, особливо після того, як лишився вчора без вечері.

— Невже звір може напасти на нас?

— Може. Я не раз чув, як тигр непомітно ховався і пропускав мисливця вперед, а потім кидався на нього ззаду. Така перспектива мене зовсім не приваблює, тому будьмо готові. Добре, що з нами собака.

І справді, Вірний зробив нам неоціненну послугу, без нього, напевне, ми не помітили б слідів тигра.

На цьому березі ми знову знайшли сліди диких свиней. Трохи згодом нам пощастило встановити цікавий факт: свині тікали далі по воді. Було очевидно, що вів досвідчений кабан, який хотів збити тигра з сліду. І вожакові пощастило, про це свідчила поведінка лютого хижака. Собака повів нас за течією річки, потім вернувся назад, перебрів на другий берег і там зупинився. Місцевість тут була нерівна, і ми рушили далі з рушницями напоготові. Та це було зайве, бо собака знову пішов у воду й переплив на протилежний берег. Ми вже були зовсім мокрі, отже, пересвідчились на собі, що сибірський тигр не боїться води, як інші хижаки з родини котячих. Дорога, якою ми йшли, весь час петляла і зонам збила нас з пантелику. Ми орієнтувалися тільки по річні. Видно, амба завзято переслідував диких свиней, тому ми припинили пошуки й повернулися туди, де вперше переправилися через річку. Коли ми сюди підходили, наш Вірний загавкав. Та цей гавкіт не віщував небезпеки, бо собака почав радісно підстрибувати й махати хвостом. Це він почув своїх чотириногих друзів — двох інших собак з експедиції, які незабаром підбігли до нас.

Єменка й Чижова були дуже здивовані, що ми раніше від них знайшли сліди тигра. Хижак був обережний і не пішов слідом за свиньми, інакше б він наткнувся на наш табір. Петляючи по тайзі великими колами, тигр хотів заплутати сліди, хоч сам добре відчував, куди тікало «його» стадо.

Єменка порадив усім повернутися до табору, знятися і йти далі понад річкою, бо, мовляв, обережні свині не скоро зупиняться. Чижов погодився з цим, ну, а нам, новачкам, лишалося тільки притакувати.

Як потім виявилось, дорога понад річкою збігалася з основним напрямом нашої подорожі до Сурунганських гір, тому, переслідуючи тигра, ми не марнували час. Витривалість звіра дивувала нас. Ми знаходили його сліди то на лівому, то на правому березі річки. Хижак то завертав у тайгу, то знову повертався. Отже, він безліч разів перепливав річку, обнюхував береги, луки, галявини й скелі, щоб пересвідчитися, чи не вийшли дикі свині з води. Та їх сліди ніби вітром здуло. Сибірякам здавалося неймовірним, щоб стадо диких свиней могло подолати — де йдучи берегом, а де пливучи водою — таку величезну відстань. Але наші собаки невпинно йшли по слідах тигра, і нам, зрештою, було байдуже, куди поділися свині, аби тільки не губилися сліди амби. Лише опівдні справа трохи прояснилася. Річище стало ширшим, мохові болота від самих берегів простяглися до густої тайги, де, мабуть, переходили в трясовини. Тут ми побачили сліди диких свиней. Тварини вийшли з води: в м'якому грунті пролягло кілька стежин.

На думку Єменки й Чижова, в стаді було сорок-п'ятдесят свиней. Ось чому кровожерний «пастух» так завзято переслідував їх. Адже хижак на довгий час був би забезпечений ласим і поживним шматком, якщо, звичайно, дикі свині знову несподівано не підвели б його.

На превеликий жаль, від річки свині рушили десь