Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

class="s1">З нудьги та з похмілля.

Горнись лишень ти до мене,

Та витнемо з лиха;

Гарнесенько обіймемось

Та любо, та тихо

Пожартуєм, чмокнемося

Та й поберемося,

Моя крале мальована.

Бо я таки й досі

За тобою чимчикую:

Ти хоча й пишалась

І з п՚яними кесарями

По шинках хилялась,

А надто з тим Миколою

У Севастополі,-469

Та мені про те байдуже;

Мені, моя доле,

Дай на себе подивитись,

Дай і пригорнутись,

Під крилом твоїм любенько

В холодку заснути.

 

[9 лютого 1858, Нижній Новгород]

 

СОН. («На панщині пшеницю жала…»)

 

Марку Вовчку

 

 

На панщині пшеницю жала,

Втомилася; не спочивать

Пішла в снопи, пошкандибала

Івана сина годувать.

Воно сповитеє кричало

У холодочку за снопом.

Розповила, нагодувала,

Попестила; і ніби сном,

Над сином сидя, задрімала.

І сниться їй той син Іван

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою-таки пшеницю жнуть,

А діточки обід несуть.

І усміхнулася небога,

Проснулася - нема нічого…

На сина глянула, взяла

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.

 

[13 липня 1858, С.-Петербург]

 

«Я не нездужаю, нівроку…»

 

 

Я не нездужаю, нівроку,

А щось такеє бачить око,

І серце жде чогось. Болить,

Болить, і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина.

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі -

Вона заснула: цар Микола

Її приспав. А щоб збудить

Хиренну волю, треба миром,

Громадою обух сталить;

Та добре вигострить сокиру -

Та й заходиться вже будить.

А то проспить собі небога

До суду божого страшного!

А панство буде колихать,

Храми, палати муровать,

Любить царя свого п՚яного,

Та візантійство470 прославлять,

Та й більше, бачиться, нічого.

 

1858, 22 ноября, [С.-Петербург]

 

ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ

 

 

Мій боже милий, як то мало

Святих людей на світі стало.

Один на другого кують

Кайдани в серці. А словами,

Медоточивими устами

Цілуються і часу ждуть,

Чи швидко брата в домовині

З гостей на цвинтар понесуть?

А ти, о господи єдиний,

Скуєш лукавії уста,

Язик отой велеречивий,

Мовлявший: «Ми не суєта!

І возвеличимо на диво

І розум наш, і наш язик…

Та й де той пан, що нам закаже

І думать так, і говорить?»

«Воскресну я! - той пан вам скаже.

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих… Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово. І пониче,

Неначе стоптана трава,

І думка ваша, і слова».

Неначе срібло куте, бите

І семикрати перелите

Огнем в горнилі,- словеса

Твої, о господи, такії.

Розкинь же їх, твої святиє,

По всій землі. І чудесам

Твоїм увірують на світі

Твої малі убогі діти!

 

1859, 15 февраля, [С.-Петербург]

 

МАРКУ ВОВЧКУ 471

 

На пам՚ять 24 генваря 1859

 

 

Недавно я поза Уралом

Блукав і господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка

І обличителя жестоких

Людей неситих. Світе мій!

Моя ти зоренько святая!

Моя ти сило молодая!

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную на волю

Із домовини воззову.

І думу вольную… О, доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

 

1859, февраля 17, СПб

 

ІСАІЯ. ГЛАВА 35 472

 

(подражаніє)

 

 

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

Мов Іорданові святиє

Луги зелені, береги!

І честь Кармілова,473 і слава

Ліванова, а не лукава,

Тебе укриє дорогим,

Золототканим, хитрошитим,

Добром та волею підбитим,

Святим омофором474 своїм.

І люде темнії, незрячі,

Дива господнії побачать.

 

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива,-

Се бог судить, визволяє

Долготерпеливих

Вас, убогих. І воздає

Злодіям за злая!

Тойді, як, господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незрячі прозрять, а кривиє,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

 

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без гвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

 

25 марта 1859, [С.-Петербург]

 

N. N. («Така, як ти, колись лілея…») 475

 

 

Така, як ти, колись лілея

На Іордані процвіла

І воплотила, пронесла

Святеє слово над землею.

Якби-то й ти, Дністровий цвіте…

Ні, ні! Крий боже! Розіпнуть.

В Сибір в кайданах поведуть.

І ти, мій цвіте неукритий…

Не вимовлю…

Веселий рай

Пошли їй, господи, подай!

Подай їй долю на сім світі

І більш нічого не давай.

Та не бери її весною

В свій рай небесний, не бери,

А дай твоєю красотою

Надивуватись на землі.

 

19 апреля 1859, [С.-Петербург]

 

«Ой, по горі роман цвіте…»

 

ФЕДОРУ ІВАНОВИЧУ ЧЕРНЕНКУ 476

 

На пам՚ять 22 сентября 1859 року

 

 

Ой, по горі роман цвіте,

Долиною козак іде

Та у журби питається:

«Де та доля пишається?

 

Чи то в шинках з багачами?

Чи то в степах з чумаками?

Чи то в полі на роздоллі

З вітром віється по волі?»

 

Не там, не там, друже-брате,

У дівчини в чужій хаті,

У рушничку та в хустині

Захована в новій скрині.

 

Лихвин, 7 іюня [1859]

 

«Ой, маю, маю я оченята……»

 

 

Ой, маю, маю я оченята…

Нікого, матінко, та оглядати,

Нікого, серденько, та оглядати!

 

Ой, маю, маю і рученята…

Нікого, матінко, та обнімати,

Нікого, серденько, та обнімати!

 

Ой, маю, маю і ноженята,

Та ні з ким, матінко, потанцювати,

Та