BooksUkraine.com » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

131
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 82 83 84 ... 97
Перейти на сторінку:
лич­ка див­ним блис­ком, мов ба­чи­ли те все пе­ред со­бою.

- Кажи ще, ба­бу­ню! - на­тис­ка­ла не­тер­пе­ли­во, не зво­дя­чи очей з уст ба­буні.


- Там гар­но жи­ти! Там такі тихі, гли­бокі, цілком сині во­ди, що пе­ред ни­ми аж страх зби­рає, і ве­ли­чезні ріки, що біжать із скал, а спа­да­ючи з них, прис­ка­ють шу­мом, мов пер­ла­ми, і на­пов­ня­ють тим да­ле­ко кру­гом се­бе воз­дух, а гук то­го спа­ду чу­ти ми­ля­ми й ми­ля­ми. Пе­ред кра­сою і си­лою то­го всього чо­ловік німіє!


- А на все те світить сон­це? - пе­ре­би­ла во­на на­раз без відди­ху.


- Світить. Все ми­го­тить, блис­тить, гар­но, мов у казці. Знаєш?


- Знаю. А потім?


- А потім є там такі ліси, кот­рих віку ніхто не знає; во­ни сто­ять вічно у воді, у дзер­калі. На тій воді пла­ва­ють водні цвіти і різно­родні дикі пта­хи. От та­ке там; а є й та­ке, чо­го лю­ди не зна­ють, бо в глибінь та­ких лісів не го­ден жо­ден чо­ловік зай­ти. Там гар­но жи­ти; для то­го і пта­хи ле­тять ту­ди, од­нак ту­ди ле­титься че­рез мо­ре!


- І я летіла би че­рез мо­ре.


- А як­би уто­ми­ла­ся?


- Ні, ні, я не вто­ми­ла­ся би!


- Звідки ж ти то мо­жеш зна­ти?


- Але ж я не хотіла уто­ми­ти­ся! Я би летіла, летіла, з цілої си­ли летіла би, що­би не вто­ми­ти­ся. Ти чуєш, ба­бу­ню?


- Чую, риб­чи­но!…


І так стоїть во­на й те­пер мов в ожи­данні без­надійнім. Її ли­це бліде, утом­ле­не. Ус­та сту­лені скорб­но, ли­ше очі в неї промінні і повні ду­мок.


Кругом неї ти­ши­на. Її ар­тис­тич­но уряд­же­на кімна­та нині її приг­ноб­лює. Цвіти в коші, якісь по­вої і ви­пе­щені пальми не­мов дріма­ють, в тій тиші во­на не­на­че чує жит­тя влас­ної душі.


Її ус­та крив­ляться від лег­ко­го глу­му, і во­на ду­має: «Чо­му я жду? Чо­му вірю я?» Во­на ду­має про свою пра­цю. Їй відісла­ли ру­ко­пис повісті і то без вся­ко­го по­яс­нен­ня. Від ча­су до ча­су му­читься во­на дум­ка­ми, з якої при­чи­ни вчи­ни­ли це і чо­му не прий­ня­ли її? Чи во­на бу­ла без вар­тості? Чи, мо­же, не відповіда­ла «ве­ликій публіці»? Пи­шу­чи її, ду­ма­ла во­на про публіку, хоч, щоп­рав­да, ма­ло. Її то­ва­риш­ки упев­ня­ли її, що це не­мож­ли­во, щоб ся повість не при­да­ла­ся, а од­нак… од­нак відки­ну­ли її! Во­на гриз­ла­ся ду­же, бу­ла тро­хи не в роз­пуці, і чу­ла, що ко­ли повість не при­да­лась би справді, то це був би най­тяж­чий удар в її житті. Опісля по­ра­ди­ла їй Ок­са­на од­но­го ви­дав­ця, про кот­ро­го зна­ла на­пев­но, що прий­має подібні праці, як На­тал­чи­на. Во­на й пос­лу­ха­ла її і відісла­ла ру­ко­пис ту­ди.


Тепер ви­жи­да­ла відповіді.


Сама не зна­ла, чо­му віри­ла, що там прий­муть пра­цю. Прав­да, поміж то чут­тя міша­ло­ся і по­чут­тя сумніву. Во­на ніко­ли не ма­ла щас­тя, од­нак чо­му не ма­ла би йо­го сим ра­зом ма­ти? А знов… чо­му б ма­ла йо­го ма­ти?


Вона відвер­тається від вікна і про­ход­жується по­ва­гом кілька разів по кімнаті.


І не зна­ти, чо­му все та­ке мерт­ве і без­душ­не? Та­ке ту­пе! Напр., ціле її ок­ру­жен­ня, меблі, об­ра­зи, а навіть цвіти! Во­на спи­ни­ла­ся біля сво­го ліжка, над кот­рим на­хо­див­ся об­ра­зок. Хрис­тос на Оливній горі. Не­да­ле­ко йо­го ви­сить ре­вольвер. Він на­би­тий. Пані Мар­ко ка­за­ла йо­го як­раз пе­ред своєю не­ду­гою очис­ти­ти і знов на­би­ти. Він висів завсігди у неї над ліжком; до то­го при­вик­ла во­на ще з до­му сво­го батька на Угор­щині, кот­рий ка­зав, що жінці зброя потрібніша, як муж­чині. Те­пер ви­сить над її ліжком.


Вона усміхну­ла­ся іронічно.


Їй не тре­ба зброї. До неї не прий­де ніхто гра­бу­ва­ти; впрочім, во­на не боїться нічо­го. Але оця зброя - то од­на річ, не та­ка ту­па і мерт­ва, як всі прочі. Це бу­ла та­ка річ, що ви­ма­га­ла на кож­дий ви­па­док бо­ротьби і си­ли…


Опісля спи­няється її пог­ляд знов на об­разі Хрис­та. Во­на лю­би­ла цю кар­ти­ну ду­же. Це та­кож щось та­ке промінне, освітле­не са­ме со­бою! Ніякий ум не сот­во­рить лю­дянішої на­уки від йо­го. І На­тал­ка на­га­да­ла собі це ре­чен­ня Хрис­та, що покійна Мар­ко пов­то­ря­ла у своїй не­дузі.


Приступивши до вікна, вп'яли­ла знов ку­дись свій пог­ляд. Во­на ду­ма­ла про смерть цієї жен­щи­ни, про те, що потім ста­ло­ся, і про Мар­ка. І тут кеп­ку­ва­ла собі до­ля з неї. Зве­ла їх ра­зом, щоб пізна­ли­ся, а відтак роз­ве­ла - чи не навіки? Він не пи­ше до неї, ма­буть, за­був її, і во­на не має про нього нічо­го. В гли­бині її сер­ця спо­чи­вав йо­го об­раз, мов свя­та пам'ятка, кот­ру бе­реться лиш раз в рік у ру­ки. Так, він ос­тав­ся для неї чимсь, що піддер­жу­ва­ло довір'я до лю­дей, яко­юсь ожив­ля­ючою спо­мин­кою, її жит­тя та­ке од­нос­тай­не й без­барв­не, що лиш ті у йо­го ма­тері про­житі ро­ки є в її житті красні, особ­ли­во ті з ним про­житі шість неділь. Бо яке ж во­но вза­галі? Ко­ли б во­на хотіла пи­са­ти історію сво­го жит­тя, то яка ж бу­ла би то сум­на й од­нос­тай­на повість! Її жит­тя - то ли­ше те, що во­на пе­ре­чу­ла! Чи це мо­же бу­ти інте­рес­не? Або то, що во­на стільки ту­жи­ла, або стільки пе­ре­ду­ма­ла! То не на­ле­жить до офіціальної історії жінки і не ма­ло би жод­ної вар­тості. Під «історією жінки» для «ши­ро­кої публіки» ро­зуміється щось зовсім інше…


Однак во­на бу­ла собі са­ма вин­на, що в неї не бу­ло та­кої історії. Во­на во­ро­хо­би­ла­ся, не хотіла в ожи­данні бу­ден­но­го щас­тя отупіти, ба­жа­ла ося­га­ти щось більше, як зви­чай­ні цілі, і по­па­ла в якісь конфлікти. Чи ви­до­бу­деться з них і побідить те, що ста­рається не­ус­тан­но му­ти­ти спокій її душі і га­му­ва­ти її в її намірах? За все те, т. є., що не сту­пає до­ро­гою бу­ден­щи­ни, по­ку­тує во­на. Во­на по­ку­тує ра­до, з якимсь вдо­во­лен­ням, з гордістю. Нес­тер­пи­ме бу­ло лиш те, що во­на чу­ла­ся з всім тим са­мот­ня, і що то по­чут­тя са­мот­ності гриз­ло її, ку­ди б і не по­вер­ну­ла­ся. Щоп­рав­да, то­му бу­ло вин­но по­час­ти і її ста­но­ви­ще в суспільності, во­но па­ралізу­ва­ло її вартість.


Не раз уяв­ля­ла собі, що роз­мов­ляє з людьми, кот­рих зна­ла ли­ше з опи­су і про кот­рих чу­ва­ла, що відзна­ча­ли­ся або по­важ­ною умо­вою пра­цею, або яки­ми-не­будь інши­ми спосібнос­тя­ми. Іншим ра­зом знов пе­ре­жи­ва­ла в уяві сце­ни, в кот­рих відог­ра­ва­ла якусь роль, що в ній терпіла нес­ка­зан­но. Ду­ма­ла так жи­во, відчу­ва­ла так сильно, що аж пла­ка­ла. Чо­му чу­ла­ся во­на та­кою са­мотньою? Чо­му бо­яла­ся зра­ди­ти щось з своїх ду­мок і по­чу­вань?


Але ні! Во­на не боїться. Во­на вис­ка­же все пе­ром і аж тоді ста­не їй лег­ше, але чи її на­род дасть їй пра­во про­мов­ля­ти до

1 ... 82 83 84 ... 97
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"