Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

***

Через деякий час ми, одягнені і святково підготовлені, стояли біля пологового будинку. За досить короткий час Віталік встиг отримати по товстій дупі (розжерся, підлюка): випрасувані брюки Руслана вкрилися шерстю та пір'ям, і терміново довелося витягувати з шафи інші. Втім, Віталік на це особливої ​​уваги не звернув. Зрозумів, що господині щось не так, махнув хвостом та знову почав пропонувати Галі робити кошенят. Галя пташечка знялась на шафу та всім виглядом показала, що низинні бажання нахабного самця її зовсім не цікавлять.

У підсумку вийшли ми ще пізніше, ніж розраховували. А розраховували з урахуванням запізнення.

Біляві янголята тягнули шиї, як жирафи, та намагалися розгледіти, що ж там тримає їх мати. Ярослав тримався непогано, але я зрозуміла, що представила його надто вже термінатором. Трохи блідуватий, все ж переживав за дружину. Ну або ж просто раптом знайшов в собі дар передбачення і розуміє, чим обернеться життя з чотирма дітьми. Втім... воно навіть на краще. Одна ворожить, інший передбачає - казка, а не сімейне життя!

Четверте чадо Чубач назвали Романом. Мабуть, вирішили відобразити так своє примирення. Хоча сопучому бутузові йде. Зараз, звичайно, мало що можна розглянути в вкутаним в ковдру малюка, але... інтуїція підказувала, що Роман Ярославович Чубач буде ще тієї грозою дівчачих сердець.

Тут же турботливі бабусі відтіснили нас від молодої матері з дитиною. Навіть батькові довелося несолодко. Однак він хлопець міцний, тому від дружини ні на крок не відходив.

- Ну, а ви коли думаєте? - поцікавилися у нас, коли все дружнє сімейство розташувалося на кухні Сашки.

Ярослав наполягав, щоб дружина перебралася до нього, проте сперечатися з вагітною Сашкою... травмонебезпечно. Тому розумно вирішили, що краще поки Ярослав переїде до дружини і дітей, а його квартиру здаватимуть.

- Ми поки думаємо, - сяк-так відповіла я з набитим ротом.

Взагалі, коли опиняєшся на таких збіговиськах, було бажання швидше зробити ноги. Ось ці всі питання, навіть якщо задають їх не зі зла, дуже напружують.

Руслан делікатно перевів розмову на іншу тему, за що я була страшенно вдячна і навіть погладила його по коліну під столом. Чоловік глянув на мене і явно розтлумачив це по-своєму.

Тому довго в гостях ми не просиділи. До того ж Роман Ярославович весь час вимагали матусю і не бажали нею ні з ким ділитися. Вирішивши, що тут досить народу, який і допоможе, і спати укладе, і заспокійливого накапає, ми тихенько розпрощалися і покинули велике сімейство Чубач.

- Тітко Віто! - крикнула Елька, коли ми вже виходили. - А ви прийдете в наступний раз з Віталіком?

Ех, ось так йде час, ти стаєш солідної заміжньою жінкою, а все одно хочуть бачити твого кота. Тому хочеш чи ні, а доведеться носити з собою всюди котика в переносці.

На вулиці було тепло та сиро. Чомусь мимоволі згадалося, що лише рік тому... ну, майже рік, я приїхала сюди з великим лимонною валізою та надіями на краще. Зараз... у мене є те, про що тоді я й подумати не могла.

Руслан йшов поруч, міцно стискаючи мою руку. Періодично поглядав, ніби щось хотів запитати, але не наважувався. А я насолоджувалася мовчанням поруч із близькою людиною і розуміла: на самій-то справі я така ж щаслива, як Віталік, коли йому оголосили, що ми будемо робити ремонт і можна дерти шпалери в своє задоволення.

«Ну, я вже починаю тоді!» - показав він усім своїм виглядом та підстрибом помчав займатися «красою» квартири.

Потім, правда, всі шматки шпалер загадковим чином перекочували в мою кімнату, до кошику, де спала Галя. Ця гідна жінка не оцінила такого подарунка та надавала Віталіку по морді. Той ні краплі не образився та пішов попоїв сардини з її тарілки.

- Радість моя, ти дивно мовчазна, - зауважив Руслан, коли ми зупинилися біля Андріївської церкви. Вниз змією вився Андріївський узвіз, що потопає в осінньому золоті із багрянцем.

- Тобто зазвичай я тараторю без зупинки? - уточнила я з посмішкою.

- Ні, я не це мав на увазі, - тут же відступився Руслан, розуміючи, що й правда підібрав трохи не те формулювання.

- А що?

- Ну... - він обійняв мене за талію і задумливо подивився мені в очі. - Може бути, сімейство Чубач не так вже й несправедливо?

- Ти хочеш чотирьох дітей? - насторожено поцікавилася я.

- Ні, для мене це теж подвиг. Мені і одного буде цілком достатньо.

- Це тебе тато або Маріанна підказали?

- Я сам! - тут же заперечив Руслан, проте, помітивши мій погляд, тільки зітхнув. - Гаразд, є трохи. Від тебе нічого неможливо приховати.

Ти просто не хочеш, кіт нахабний. Що я, не бачу?

Руслан правда дуже любить своїх племінниць і з трепетом ставиться до янголяток Сашки. Рідкість, щоб чоловік з такою ніжністю ставився до чужих дітей. Але я спостерігала на власні очі, тому можу гарантувати, що це не казка.

- Гаразд, я зрозумів, - не став наполягати він, - почекаємо, скільки потрібно.

Я спробувала було заперечити, проте мої губи накрили в такому гарячому і шаленому поцілунку, що більше нічого говорити не захотілося. Та й взагалі - іноді корисно помовчати!