Читати книгу - "Виправний день"

Саме тоді його пітбуль Стрибун піднявся на килимі й нюхнув повітря. Пес заскавчав.

Саме тоді й Джамал зачув дим. Попіл у каміні був холодний. Десь у будинку завила сирена, детектор диму. До неї приєдналася друга. Хор сирен завивав зі стелі кожної кімнати.

Він одразу подумав про терористів, про яких попереджав Талбот. Лоялісти чи канадці вчиняють підпали, щоб зірвати плани нових національних держав. Якісь люди, що ручалися заново об’єднати колишні сполучені штати, підпалили будинок. Або так, або агенти Гомії вже почали атаку.

Він піднявся сходами, перестрибуючи по три сходинки. Дим важкою хмарою висів на другому поверсі й іще важчою — на третьому. На вершині сходів ручка дверей горища була гаряча на дотик. Він обгорнув її нижньою частиною сорочки, але вона не піддавалася. Замкнено.

Гупаючи в двері, він закричав:

— Барнабасе! Відчини!

Слабкий голос відповів:

— Ти не розумієш.

Двері були вже занадто гарячі, навіть щоб стукати, але Джамал врізався у них плечем. Столітній дуб не зрушився з місця.

— Відімкни двері! — скомандував він, і власний голос шокував його. Влада, його влада гуділа. То був голос для промов без потреби мікрофона.

Гупаючи в двері, він закричав:

— Барнабасе! Відчини!

Це не може, це не буде кінцем його книжки. У найкращому разі це буде критичний момент першої дії. Його книжка «Чорна, як ти» потребує більше роботи, доки її можна буде назвати завершеною. Як «Три обличчя Єви»[216], усі успішні дослідження потребують гарного кінця.

Якщо його сила не працює, доведеться застосувати хитрощі.

— Барнабасе, прошу, — благав він, — ти потрібен мені. Лише ти можеш розповісти мені історію цієї плантації.

Невидимий голос у відповідь заридав. Він точно не далі, ніж на відстані пальця, відділений від Джамала лише цим шматом дуба.

— Будь прокляте це місце, — ридав він, — воно вкрало моє життя. Я дурна, що постійно нахвалювала минуле.

Натхнення прийшло до Джамала.

— Тоді пішли зі мною. Станеш засновником у славному майбутньому Чорнотопії!

Щось важко впало на зворотній бік дверей і сповзло на підлогу. Дим заповнював увесь простір. Коли голос знову заговорив, він говорив із тонкої щілини біля підлоги. Там, де Стрибун принюхувався і шкрябав підлогу обома лапами, слабкий, невиразний голос озвався:

— Джамале, ти не розумієш…

Він кинувся на підлогу і загорлав у відповідь:

— Я розумію!

— Моя сім’я має тут глибоке коріння, — прошепотів голос.

Джамал тепер заговорив м’якіше:

— Як і моя.

Помираючий голос покірно зітхнув:

— Джамале, я навіть не темношкіра.

Джамал ледь не розсміявся. Ледь не. Натомість він запитав себе, що його герой, Талбот Рейнолдс, вчинив би в такій ситуації. І на фоні реву пекла, що розгоралося позаду, і хору пискливих детекторів диму Джамал заревів:

— Я також не темношкірий!

По цьому лампочки на сходах замерехтіли й згасли. Десь розбилося скло, вікна вибухали назовні, чи то кришталеві декантери у вітальні, наповнені відмінним горючим бухлом. У цьому хаотичному шумі, де темрява відступала лише від спалахів помаранчевого полум’я, здавалося, минула ціла вічність.

Істота Барнабас померла, припустив Джамал, він і сам помре, якщо ще трохи затримається за цими дверима.

Клацнула засувка. Ручка повернулася, двері прочинилися, і з’явився згорблений сажево-чорний біс, оточений язиками геєни вогняної. Вирячивши очі від шоку, демон запитав:

— Що ти маєш на увазі, ти не темношкірий?

Пес заскавчав, і Джамал гукнув:

— Пішли! — він міцно вхопив пекельне дитя за зап’ясток і потягнув за собою, пірнаючи вниз вогняним тунелем, на який перетворилися сходи.

Найсвітліші уми Центру утримання здавалися чимсь зайнятими. Охоронець за столом вів серйозну приглушену розмову з охоронцем на дверях. Навіть коли Шарм підійшла до них і сказала: «Мені потрібно, щоб брат допоміг дещо принести з машини…» — жоден не звернув уваги. Охоронець на дверях просто махнув їй, мовляв, іди.

Шарм і Ґевін опинилися на передніх сходах, оглянули паркінг і ворота за ним. Серед автомобілів на паркомісцях для відвідувачів була мамина машина. У машині, припаркованій біля неї, за кермом сидів сьогоднішній промовець, Естебан. Він відчайдушно ридав, обома руками прикриваючи рот. Навіть коли плакав, здіймаючи плечі й здригаючись грудьми, він усе одно залишався вельми привабливим.

— Мій, — прошепотіла Шарм.

Брат відповів:

— Ага, розмріялася.

Вони нишком підібралися до машини. Охоронець на вишці біля воріт тримав рушницю в стійці «вільно». Навіть на віддалі він мав огидний вигляд.

В унісон брат із сестрою промовили:

— Твій.

Ґевін сказав:

— Зараза.

Сестра сказала:

— Лізь у машину.

— І куди? — запитав він. Вони не проїдуть через замкнені ворота.

Шарм помахала охоронцеві у вежі. Сіла за кермо і завела двигун.

Ґевін сів на пасажирське сидіння, і вони виїхали.

На ту мить охоронці на дверях і за столом уже повиходили з будівлі й бігли в їхній бік. Чоловік у вежі тримав щось біля вуха.

Коли авто прискорилося на бруківці, коли замкнені ворота, здавалося б, почали наближатися в їхній бік, радіо в автомобілі прорекло: «Приємність вигадки в тому, що вона має лише пахнути правдою».

Шарм проверескотіла гальмами, залишаючи по собі дим від знаків шин на цементній доріжці. Ворота були зроблені зі сталевих балок, надто міцні, щоб їх пробити, а ще до них була під’єднана електрика, й охоронці вже майже наблизилися до самої машини. Кнопкова панель була розташована на стовпі на відстані руки, витягнутої з водійського вікна.

Ґевін дивився у боковому дзеркальці, як наближаються охоронці, й сказав:

— Кінець.

Шарм опустила вікно і витягнула руку. Спритно набрала цифри, ворота відчинилися.

Гравій вирвався з-під коліс.

Коли охоронці зменшилися і зникли на відстані між ними, ошелешений Ґевін, викашлюючи дим спаленої гуми, запитав.

— Як ти дізналася код?

Шарм кинула йому усмішку.

— Хочеш вір, а хочеш — ні, — сказала вона, — але я обміняла його на слину. — І додала: — Пристебни ремінь.

І Ґевін пристебнув ремінь.

Коли вони летіли через низку охоплених полум’ям віталень і кімнат для гостей, міс Жозефіна вражалася власною дурістю. Цей хлопець, цей Джамал, його обличчя має разючу подібність до стількох портретів предків. Він має такі ж аристократичні брови. Високе замислене чоло і вдовиний мис. Дещо заплющені повіки Пібоді, результат обережного підбору шлюбів покоління за поколіннями.

Тягнучи її смугою перешкод, обходячи палаючі дивани і язики полум’я на сервантах, молодий чоловік пояснював, що він — нащадок довоєнної рабині на ім’я Белінда. Забутої могили в лісах. До дівчини залицявся і таємно з нею одружився пра-пра-прадядько міс Жо.

— Там, — викрикнув