Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Раптово осіняє, як важливо спілкуватися з тими, хто для тебе важливий і дорогий. Мені треба терміново компенсувати негатив від зіткнення з огидним видовищем у кафе. Привести свої нерви до ладу і знайти стійкий стан психіки.

Утім, я і в кафе приїхав приблизно в такому ж стані. Тільки тепер стало ще гірше. Перед уявним поглядом так і стоїть обличчя Поліни, що вабить і морочить голову.

Передчуваю, як побачу її незабаром і всередині все перевертається від передчуття. Краще б я взагалі не розсиджувався в кафе, а відразу після тренування поїхав до неї. Найсмішніше, що мені якраз таки нестерпно хотілося після сутички з Ларисою побачитися з Поліною. Сильніше, ніж будь-коли.

Це неймовірно, що можна так сильно прив'язатися до людини. Залежність? Схоже. У всякому разі явно щось нездорове. Тому що, коли Поліна не поруч, мене скручує від туги за нею. І я не я.

І треба ж було не витримати й розкрити Ларисі всю правду, що для нас не секрет, що це саме вона повідомила в поліцію про той випадок на мосту. Тільки уявила це інакше, мовляв, людина намагається кинутися з мосту і її треба терміново рятувати. І ось я зірвався, порушив угоду з Артуром, залишити це в таємниці, нікому і ні за яких обставин не розповідати, що нам відомо. Злюся на себе за нестриманість.

А потім раптом охоплює тривога: а раптом Лариса не пробачить?  Вона ж така мстива. Адже я не просто їй нагрубив зопалу, я її принизив. Сам би я таке пробачив? Ні. Щоправда, я навряд чи б був здатний зробити щось подібне. Але вона ж гидке дівчисько, і в голові в неї твориться повний розгардіяш.

Проходжу двором перед будинком Поліни.

Дзвоню у двері нетерпляче, і ці секунди, поки вона йде до дверей, розтягуються до нескінченності. Кроків не чути. Раптом її дідусь підійде до дверей? Вона... слава богу, вона. Відчиняються двері і... серце підстрибує до горла, а мене ніби струмом пробиває разом по всіх нервових закінченнях.

Я дивлюся на неї і продовжую нерівно дихати, майже задихаюся. Від страху, що її могло не бути вдома, від ніжності - вона така тендітна, маленька, очі припухлі. Бачити її такою домашньою і рідною до болю зворушливо. Усе, що готувався сказати, вилітає геть із голови. Слова застрягають грудкою в горлі. А чи потрібні вони, ці слова? Адже все зрозуміло.

Поліна запрошує мене зайти до квартири, а я не наважуюся і беру її за руку, виводячи в парадну. І мене нарешті прориває. Стільки всього необхідно сказати. Вона мовчки слухає.

Поліна стоїть навпроти мене, зовсім близько. Бачу, як здіймаються груди під теплим светром, чую її дихання.

Її очі блищать у напівтемряві. А я просто захлинаюся цими раптовими почуттями. Не витримую. Зриваюся, ніби в прірву. Накидаюся на її губи жадібно, наче зголоднів, і ніяк зупинитися не можу. Вона не відштовхує, відповідає боязко і в мене остаточно вибиває землю з-під ніг.

Дорогою до її будинку я наївно сподівався, що мені буде достатньо побачити її, доторкнутися. А тепер боюся, що ще трохи і проковтну її просто цілком.

Раптом лунає звук грюкнутих дверей. Поліна здригається, ми розриваємо поцілунок, і я спираюся спиною на стіну, поруч із нею. Ми переплітаємо пальці своїх рук і стоїмо, затамувавши подих.

Спочатку з'являється кумедний мопс, потім із повідцем у руках його господар, що спускається з верхнього поверху. Він проходить повз нас, вітається, не піднімаючи очей. Ми знаходимо з Поліною очі одне одного і сміємося беззвучно.

Плескають внизу вхідні двері в під'їзд. Настає цілковита тиша. Тоді ми не стримуємося і регочемо на весь голос.

- Тобі холодно? - я помічаю, як вона тремтить, і притягую її до себе, обіймаю, намагаючись зігріти.

- Ні, - відповідає тихо Поліна, але продовжує тремтіти.

Відчиняються двері її квартири і Поліна блискавично відсторонюється від мене. З'являється обличчя дідуся Поліни, а потім і він виходить назовні.

Ми з Поліною завмираємо, немов спіймані зненацька за чимось непристойним.

- Не пізно для побачення, молодь? - дідусь Поліни розглядає мене з цікавістю. - Що ви в під'їзді маєтеся? Поліно, запрошуй молодого чоловіка до дому.

- Дідусь! - Поліна соромиться ще більше. Їй явно ніяково.

- Тобі спати вже час. Завтра до школи.

- Я зараз. П'ять хвилин ще...