Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А ти, а ти?
— Мабуть, так само, на другому краї мосту і ти, і я будемо такі, як і завжди, мені лишається досить чесності, щоб думати, що комедіант просто вигадує смерть дрібного буржуа, уявляє собі, ніби входить отам за мостом на іншу територію.
— Ти йдеш?
— Послухай, по-перше, я лишу тебе вдома, бо мадам Франк, бачиш, я не забув, потім побіжу до Лонштайна дізнатися новини, вже не кажучи про газету, яку ми зараз купимо в цьому кіоску, там уже мають бути перші здригання.
— А потім?
— Потім не знаю, дівчинко, можливо, зателефоную тобі й запрошу піти в кіно, хай там як, поки що я не думаю повертатися до свого дому, він, мабуть, овдовів і забруднився, всюди валяється порей і Людмилин одяг на підлозі, я, дівчинко, естет, дрібний буржуа вдається до зусиль, щоб умерти, але бач, на другому краї мосту не видно великої різниці. Отже, рано чи пізно я погукаю тебе, якщо ти, звісно, не вирішиш іти грати в теніс абощо.
— Ти не дзвонитимеш мені, я не піду грати в теніс, але ти не подзвониш.
Він дивився на мене так, ніби раптом уже не впізнавав; я побачила, як він підійшов до газетного кіоску й повернувся із сигаретою в роті й газетою, відкритою на другій сторінці; показав мені статтю й гукнув таксі. Тільки тоді я подумала, що, власне, завжди відмовлялася вірити, а це таки правда, назви бігли по зморщеній сторінці, наче муха на столі в кав’ярні. Він навіть не вийшов із таксі, щоб попрощатися зі мною, я відчувала, як він гладить мені коси, але до вуст і далі була приклеєна сигаретка. А коли він забрав її, як і завжди, останньої миті, відірвалася й шкіра, потекла кров, почулася лайка.
* * *
— Вулиця Камброн на розі вулиці Мадемуазель, — сказав Андрес, кинувши газету на підлогу таксі. Їхати до Лонштайна могло бути помилкою, але Андрес не бачив, що іншого він міг би робити, крім курити і пити. Вийшов на розі й пішов далі пішки, потім повернув, щоб збити зі сліду тих, хто, можливо, стежить за візитами до рабинчика, зайшов до бару на вулиці Комерс, і то саме тоді, коли відвідувачі слухали повідомлення про несподіване викрадення уповноваженого з координації латиноамериканських справ у Європі, як охарактеризував його диктор на тлі цілковитої байдужості слухачів, що чекали важливих новин: про погоду та півфінал чемпіонату. Я запитував себе, чи Людмила тепер удома, мені нічого не коштувало б зателефонувати, але Людмила не лишилася вдома, там є порей, платівка Ксенакіса і платівка Джоні Мітчелл[157], яку я не мав часу послухати, кава, Ксенакіс, Джоні Мітчелл і ліжко, спокуса, отут, недалеко, за кілька кварталів, а може, й Людмила, бо Маркос не такий уже бовдур, щоб вплутати її у справу, якій газета «Fígaro» присвятила всю другу сторінку, проте Людмила не лишилася вдома, ці речі не залежать від Маркоса, хай там як, краще піднятися до рабинчика й почути новини, але після цієї думки я, звичайно, не ворушився, ще одна кава, п’ять зірочок коньяку «Martell» таки ще давалися взнаки в підшлунковій, можливо, я навіть задрімав на хвилину в тому закутку, де були тільки пес і два пенсіонери, день був довгий і робочий, уряди, яким направили ультиматум викрадачів, оголосять про свою постанову в перші години пополудня за французьким часом; отже, лице або хрест для Веремії, і тепер лице, ба більше, ніж лице, неймовірно, думав Андрес, потягуючись і шукаючи сигарети, раптом ти усвідомлюєш, що викрадення — не така вже рідкісна річ, ба навіть у моді, трапляються в будь-якій країні, вже не кажучи про повітряних піратів, не розумію, як такі дії й далі можуть бути ефективні, ясно, що координатор латиноамериканських справ — це вже не жарт, але припустімо, що вони не погодяться на обмін, припустімо, що настане пора і тоді. Людмила мала лишитися вдома, таж не могла вона. Отже, Маркос та Ередіа, це їхня робота, або ж Роланова. Так, але згодом і в цій країні, Людо. Ти безперечно спиш удома, я повинен. Таж я, звісно, знаю її, телефон дзвонить у пустому домі, похмурий безкінечний дзвінок, справжня судома. А що, як поїхати у Вер’єр, але ж це безглуздо, я здатний накликати на них ще більшу біду, а Людмила цієї миті або вдома, або в Лонштайна і грається з Мануелем, єдина розважлива дія — піти до рабинчика, цікаво, мені здається, ніби я не ставав під душ, це, безперечно, липкість робочого дня, але треба бути недоумком, щоб думати, ніби я міг складати інвентар, ніби щодня обирав лице або хрест, нічого не змінюється, друже, чорна пляма тут, незважаючи на бідолашну дівчину, бідолашна дівчина дивилася на цвинтар, який ти сучий син, Андресе Фаво, скільки разів кидати жереб лице або хрест, а потім знову пройти попідруч із нею через міст, і ми йдемо, це робочий день для нас обох, навіть якщо ти не хочеш, навіщо стільки заяложеності і стільки ліжка, де заповіт ночі, дешева рибка, котяча лапка, де лице або хрест, чому клейстер чорної плями приклеїв тебе до цієї протертої лави, до ще однієї кави з коньяком, яку ти негайно замовиш.
— Каву і коньяк, — негайно замовив Андрес.
* * *
У Мануелевій читанці ця стаття фігурує під досить загадковою назвою «Пригоди невеличкого наказу», авторське право на яку знову належить Маркосові:
Можна було передбачити, що Лонштайн раз по раз забуватиме про Мануеля, тож хлопчик меланхолійно ссав бахрому на віконних шторах, ніколи не праних людською рукою після 1897 р., коли мадам Лавуазьє, власниця квартири, повісила цей гідний похвали допоміжний пристрій для захисту очей від сонця, що його, на думку рабинчика, годі побачити
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар», після закриття браузера.
