Читати книгу - "Станція з привидами, Барнс С.А."

Кейт відступає, даючи їй достатньо місця для входу в модуль. Залишилися лише самі ліжка. Навіть простирадла та ковдри в коридорі купою.

Кейт спітніла, а очі її оскліли. Вона, як і всі інші, бореться з впливом веж. Але вона зустрічає погляд Офелії, відверто ворожий, коли зачиняє двері, і раптом Офелія дуже сумнівається, що хтось повернеться за нею, якщо Кейт захоче.

Вона не звинувачує Кейт. Дізнатися, що ви працювали пліч-о-пліч із донькою найвідомішого масового вбивці за останні тридцять років, і що ця донька зараз відчуває у галюцинаціях свого батька, мабуть, трохи лякає, не кажучи вже про обурення. І їм усім безпечніше, якщо Офелії не буде на кораблі. Довіра має вирішальне значення. Потрібно лише кілька секунд, щоб порушити бак холодного сну і перетворити витівку, яку влаштував Суреш, у реальність. Хтось завжди має бути останнім. Кейт не довіряє Офелії, і тепер Офелія не впевнена, що довіряє Кейт.

Офелія не знає, чи вдасться Кейт переконати Ітана. Якщо вона це зробить, Офелія сподівається, що вона не дізнається, що залишилася позаду. Померти від голоду або битися головою об двері, намагаючись вибратися, звучить як жахливий спосіб померти.

За двоярусною кімнатою дверний замок з стуком стає на місце, і обличчя Кейт зникає з вікна-ілюмінатора.

Офелія відходить назад, подалі від дверей. Якщо стояти тут, двері не відкриються швидше, якщо взагалі відкриються знову.

Хоча це ніколи не було великим простором, двоярусна кімната здається печерою, коли в ній лише вона. Ніякого хропіння Кейт чи Ліани, які ставлять їй свої запитання.

За звичкою Офелія опускається на нижню койку. Її руки спітнілі, серце ще б’ється.

Потрібно кілька хвилин, щоб залити руку Суреша гелем і переконатися, що він тримається. Але потім вони повинні придумати, як надіти рукавичку на його руку. І його костюм не був пошкоджений. Інші заряджаються недостатньо довго.

Але навіть коли це не завадить, їм потрібно доставити Суреша до посадкового модуля та прив’язати його. Лише тоді вони повернуться за нею.

Так що це займе найменше годину часу. Скоріше дві.

І кожна секунда, яка минає, означає на одну секунду менше, коли вона ще контролює себе. Її батько, він повернеться. Вона відчуває це. Ніби він стоїть у кутку її зору, де вона його не бачить, але відчуває, що він там.

Він іноді так робив. Підкрадався до Офелії та її матері. У гарний день це було для того, щоб здивувати їх раннім прибуттям, подарувати їм несподівані подарунки з останньої партії припасів, це були замовлення, які він зробив таємно.

У поганий день Офелія та її мати були надто голосними, споживали занадто багато пайків, надто насолоджувались їжею без нього. І це була його робота, щоб вони залишалися в черзі; як президент профспілки та лідер команди, він мав репутацію, яку потрібно підтримувати.

Тепер вона знає, що дещо з цього було параноєю, яку підживлював ERS, що люди щось планували проти нього. Великої частини цього не було.

Офелія завжди звинувачувала себе за те, що не говорила, не зверталася по допомогу для мами і для себе. У тому крихітному кабінеті безпеки поліцейські накинулися на неї. Чи знала вона, що щось не так? Чому вона нічого не сказала? Чи знала вона, скільки людей загинуло?

Але тепер вона усвідомлює, що навіть якби вона могла подолати страх перед помстою свого батька, до кого б вона пішла? Хто б їй повірив чи подумав, що це щось більше, ніж надмірно суворе виховання?

Дитина, яка каже, що її батько поводиться дивно, накидається та говорить про таємничу кабалу «їх», коли батько є шановним членом спільноти та, здається, все ще утримає її, працюючи на роботі та поза домом — хто що може вдіяти проти цього?

Ніхто. Тож навіть якби в одинадцять років вона мала передбачливість усвідомити, що щось не так, і набралася сміливості, щоб сказати про це… це, напевно, нічого б не принесло.

Це не принесло б нічого доброго.

Це не її вина.

Усвідомлення — і той факт, що їй знадобилася ця ситуація, щоб нарешті досягти розуміння — змушує її сміятися.

Офелія закриває рот рукою, щоб утриматися від цього.

Тут немає навіть малої частки іронії. Те, чого боявся її батько, параноїдальне марення про людей навколо нього, які були одержимі, – було повторенням того, що відбувалося зараз. І це те, що їй знадобилося, щоб справді визнати, що вона не винна.

Надворі вона чує приглушені звуки голосів і рухів. Гудіння антигравітаційних саней, що регулюються. Вони, мабуть, розібралися з костюмами.

Є додаткові, спадає їй на думку. Берча. Тимчасові.

Кейт і Ітан готуються доставити Суреша на посадковий модуль.

І покинути тебе, Ларк, — шепоче її батько. Але ви не повинні бути самотньою.

Відчуття тиску в голові Офелії, очікування, про яке вона розповіла Ітану, схоже на хвилю, що нависла над нею, яка просто чекає піку висоти, перш ніж впасти та втопити її.

Коли Офелія відвідувала закриті заклади, пацієнти, які пережили повний психотичний розрив, загублені для цього світу та існуючі у світі, який для них створила ERS, були більше сумні, ніж налякані. Їх можна було принаймні лікувати.

Але ті, хто просто зникав у собі, хто зламався і більше не міг зв’язатися з жодним світом, так звана палата коми… відвідування того поверху завжди забирало у неї найбільше енергії. Пусті погляди. Нетерплячість до навіть найдобріших помічників. Тіла, які потрібно було повертати і обертати. Підборіддя, які потрібно було висушувати від сріблястих ниток слини. Їжа, яку потрібно було подавати ложкою, поки вони не забували або не переставали ковтати.

Це не те саме. Але здається досить близьким, щоб цей жах більше ніж нагадував про себе. Якби не Божа милість… За винятком того, що, можливо, Бог зараз не дуже благодатний.

Офелія повертає зап’ястя, розглядаючи вени під поверхнею шкіри. Сині, ледь підняті. Закачування крові та сторонніх забруднень у кожен міліметр її тіла, долаючи навіть гематоенцефалічний бар’єр. Її власні дії обернулися проти неї.

Їй цікаво, чи це змусило Берча влізти у власну шкіру. Бажання звільнитися від нього на власних умовах.

Офелія хитає головою, яка щохвилини стає дедалі важчою. Вони повернуться. Ітан сказав, що повернеться.

Але ви знаєте, що ні. Ви знаєте, що ви цього не варті. Ви ніколи не були варті проблем. Ти це знаєш, Пташечко. Ви переконали його піти від Ліани, людини, про яку він піклувався. Навіщо йому, до біса, турбуватися про тебе?

Знову з’являється її батько, його ноги в чоботях стоять на межі її зору. Як це було, коли він шукав її, щоб «вилікувати». Дивлячись крізь щілину збоку HRU, вона спостерігала, як він крокує туди-сюди по коридору,