Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Проаналізувавши діяльність 35 отаманських формувань, які в 1919 р. постійно чи спорадично співпрацювали з владою УНР, Ю. Митрофаненко виокремлює чотири типи отаманщини:

1. Козакофільсько-романтична, головною рисою якої була реставрація козацького минулого за ігнорування вимог до сучасної армії. Найбільш характерний представник — Ю. Божко. Історичні («козацькі») ремінісценції Ю. Божка призвели до зниження боєздатності його підрозділів.

2. Політична, або військово-опозиційна (В. Оскілко, П. Болбочан, Н. Григор’єв, О. Волох, І. Струк), змістом котрої були політичні конфлікти численних військових формувань із Директорією: бунти й заколоти отаманів із політичних мотивів та за підтримки політичних партій — боротьбистів, незалежників, УПСС. Отамана І. Струка дослідник відносить до цього типу через те, що той восени 1919 р. перейшов на бік денікінців.

3. Соціально деструктивна, до якої належать Й. Віденко, О. Козир-Зірка, О. Палієнко, І. Семесенко, І. Золотаренко, що намагалися реалізувати власні егоїстичні та вузькокорпоративні наміри. Саме в їхній діяльності чітко простежується прагнення до особистого збагачення, боротьба з отаманами-конкурентами за територію, ініціювання погромницьких акцій.

4. Помірковано-конструктивна, що об’єднала отаманів, які найбільше прислужилися боротьбі за національну державність, незважаючи на те, що не одразу прийшли до лав армії Директорії й також у різний спосіб ремствували, за можливості намагаючись зберегти «автономність» власних загонів і не підпорядковуватись іншому отаманові. Помірковано-конструктивних отаманів Ю. Митрофаненко поділяє на дві групи: тих, які реорганізували свої загони в регулярні військові одиниці (Р. Самокиш, Ю. Тютюнник, Я. Орел-Гальчевський, П. Дяченко) і тих, що, визнаючи над собою владу Директорії та надаючи підтримку армії (і навіть іноді координуючи з нею свої дії), не бажали змінювати повстанську структуру підрозділів та підпорядковуватися Генштабу (Зелений, Ангел, Соколовський, Шепель, Павловський, Точила-Гурський, Полк гайдамаків Холодного Яру В. Чучупаки). Отамани другої підгрупи погодилися координувати свої дії з Армією УНР у липні — серпні 1919 р., а доти вели самостійну боротьбу з комуністичною владою.

Незважаючи на те, що 18 із 35 ідентифікованих отаманів Ю. Митрофаненко відносить до помірковано-конструктивного типу, а також відзначає, що представники козакофільсько-романтичної та політичної отаманщини відігравали й позитивну роль на певних етапах, усе ж таки його загальний висновок невтішний: явище отаманщини «стало одним із головних внутрішніх чинників, що призвів до поразки українських національно-визвольних змагань у 1919 р.». У дослідженні наведено вдосталь фактів самоуправства, непокори цивільній та військовій владі Директорії, ігнорування та невиконання наказів, конфліктів повстанських отаманів із військовими та між собою, здійснення та ініціювання погромів, отримання незаконних реквізицій із цивільного населення.

Визначення взаємозв’язку селянського повстанського руху та отаманщини потребує двох уточнень: по-перше, слід відмежовувати заколоти й бунти військових (В. Оскілко, П. Болбочан) від селянсько-повстанської отаманщини; і, по-друге, немає підстав розмежовувати повстанство (як позитивне явище) і отаманщину (як негативне). Отаманщина «виросла» з масового антигетьманського селянського повстанського руху на ґрунті вкрай шкідливої військової політики Директорії — «отаманського» принципу формування армії. Проте глибинну сутність отаманщини становили властиві всьому селянському повстанському руху світоглядна та організаційна локальність, стихійність, обмеженість інтересів і прагнень. Тому варто б подумати на тим, чи була альтернатива в С. Петлюри. Справа створення одразу після перемоги над гетьманом справжньої дисциплінованої регулярної армії навряд чи була б успішною. Скоріше потік дезертирів та перебіжчиків до Червоної армії став би набагато більшим, ніж він був насправді в січні — лютому 1919 р.

Якщо узагальнювати (а отже, і певним чином спрощувати), вагомих чинників появи та поширення отаманщини було три. По-перше, це обмежена місцевими інтересами напівархаїчна свідомість селян із властивими їй антивладними стереотипами, які в ході революції посилювалися. Саме це значною мірою зумовлювало територіальну обмеженість дій підрозділів, небажання залишати власні «базові» райони, відсутність координації дій навіть загонів сусідніх повітів, нестабільність чисельного складу підрозділів. Щоправда, водночас підтримка селян — насамперед у «базових» селах — можливість швидко розійтися по домівках, приховавши зброю, а потім зібратися знову як найбільш поширена тактика в боротьбі з чисельнішими силами противника забезпечили «живучість» багатьох отаманських загонів.

По-друге, отаманщина отримала підтримку та фінансування з боку головного отамана С. Петлюри, членів Директорії О. Андрієвського та А. Макаренка, а також представників різних політичних сил, які «гралися в політику» з отаманами, підвищуючи їхню самооцінку, посилюючи амбітність, егоїзм, чванство й ремствування. Ю. Митрофаненко відзначив, що, на відміну від УЦР та гетьманату, які обережно ставилися до співпраці з нерегулярними мілітарними формуваннями, Директорія в перші місяці існування вітала їх створення й наділяла отаманів владними повноваження на місцях. Отамани ж користувалися наданими «мандатами» на власний розсуд і не збиралися відмовлятися від адміністративної та судової влади на місцях після перемоги антигетьманського повстання. Тільки поразки від РСЧА, руйнація тилу та втрата довіри населення змусили С. Петлюру в лютому 1919 р. визнати отаманщину головною причиною поразок і почати боротьбу з ватажками, які відмовлялися підпорядковуватися. З травня 1919 р. ця боротьба набула системного характеру, але вже восени, після початку війни з денікінцями, С. Петлюра знову відновив підтримку отаманських формувань.

По-третє, причиною розвитку стихійного селянського руху була низька національна та правова свідомість самих місцевих отаманів, вчинки яких часто були зумовлені суб’єктивними чинниками: агресивністю, амбітністю, маргінальністю, гіперболізацією власних, але переважно локальних перемог, прагненням до збагачення й помсти. Спромігшись самостійно (за власною ініціативою або за дорученням і на гроші Директорії) створити маленьку «приватну армію», отамани часто не розуміли, чому мають комусь підпорядковуватися. Політична підтримка породжувала уявлення про власну особливу значущість, здатність визначати політичний курс держави. Тож отамани вважали за можливе самостійно вирішувати, брати їм участь у бойових діях чи ні.

Природно, що всіх отаманів не можна рівняти під одну гребінку. Будь-яке узагальнення, справедливе загалом, зазвичай має похибки в кожному конкретному випадку. Про патріотизм та усвідомлену боротьбу за державність, характерні для діяльності окремих отаманів, теж не варто забувати. Проте це не заперечує загального: надто вже мінливими були настрої більшості отаманів і повстанців, а мета їхньої боротьби — туманною, суперечливою й далекою від державницьких прагнень.

Політична позиція й світогляд отаманів не були сталими й також змінювалися під впливом різних подій та настроїв селян і вояків-повстанців. Політичні вподобання, особисті образи, риси характеру й психологічні комплекси отаманів з одного боку й мінливість народної прихильності («волі народу») з другого часто зумовлювали зміну позиції отаманських загонів: на бік Директорії — на бік РСЧА — знову на бік Директорії або повернення до боротьби власними силами. А ті, хто не полишав лав Директорії, з тих же причин ремствували й відмовлялися виконувати накази.