Читати книгу - "Симпатик"

— Це не думки про те, щоб убити його.

— О, лише про пістолет.

— Але ти його пробачив?

— Інколи мені здається, що так. Інколи — що ні, особливо коли я думаю про матір. Судячи з цього, гадаю, що насправді не пробачив.

Тоді Лана нахилилася до мене, поклавши руку мені на коліно.

— Можливо, прощення переоцінюють, — сказала вона.

Її обличчя було як ніколи близько до мого, мені потрібно було лише схилитися до неї. Саме тоді я вчинив найбільше у своєму житті збочення. Я відступив чи, точніше, відхилився, збільшивши відстань до цього прекрасного обличчя, до спокусливої тріщини цих злегка розтулених губ.

— Мені треба йти.

— Тобі треба йти? — з виразу обличчя Лани було зрозуміло, що раніше вона таких слів від чоловіка не чула. Вона не виглядала б так збентежено, навіть якби я запропонував їй вчинити наймерзенніший із содомських гріхів. Я встав, поки не передумав, і передав їй гітару.

— Треба дещо зробити, перш ніж я зможу зробити те, що треба, тут.

Тепер була черга Лани відхилитись у здивуванні й узяти драматичний акорд.

— Звучить серйозно, — сказала вона. — Але знаєш, мені подобаються серйозні чоловіки.

Знала б вона, яким серйозним я можу бути. Дорогою від її квартири до помешкання Сонні я керував машиною, тримаючи руки на кермі на десятій та на другій годині, дихаючи глибоко та рівно, щоб вгамувати свій жаль від того, що довелося кинути Лану, і нервозність перед зустріччю з ним. Усвідомлене дихання, запозичене в буддистських монахів, було одне з того, чого навчив мене Клод. Усе зводилося до зосередженості на диханні. Повільно вдихаючи і видихаючи, ти позбувався білого шуму життя, так що розум ставав вільним і мирним, щоб злитися з об’єктом міркувань.

— Коли суб’єкт і об’єкт — одне ціле, — казав Клод, — ти не труситимешся, спускаючи курок.

Коли я паркувався за рогом від будинку Сонні, мій розум став подібним до чайки, що ширяє над пляжем, яку несе не її воля чи рухи, а вітерець. Я зняв свою синю сорочку поло й одягнув білу футболку. Зняв коричневі лофери і штани хакі, натомість натягнув сині джинси та бежеві полотняні туфлі. Останньою була двостороння вітрівка, картатим сподом назовні, та фетровий капелюх. Виходячи з машини, я взяв з собою велику сумку, отриману за підписку на журнал «Тайм». Усередині лежав невеликий наплічник, одяг, який я щойно змінив, бейсболка, білява перука, затемнені окуляри та чорний самозарядний «Вальтер Р22» з глушником. Генерал дав Бонові конверт із готівкою, на неї Бон купив пістолета і глушника в тієї ж китайської банди, що продала йому тридцять восьмий. Тоді змусив мене повторити план стільки разів, щоб я його запам’ятав.

Дорогою до квартири автомобілів біля тротуару не було. Спостерігаючи за своїм районом, я помітив, що американці не мали звичаю прогулюватися вулицями. Було трохи по дев’ятій, коли я подивився на годинника на порозі багатоквартирного будинку, в якому жив Сонні, — сірої двоповерхової фабрики, де вироблялися сотні втомлених Американських Мрій. Усі арештанти вірили у винятковість своїх мрій, однак вони були хіба що бляшаними репродукціями втраченого оригіналу. Я подзвонив у домофон.

— Алло? — сказав Сонні. Я оповістив свою присутність, він злегка завагався, перш ніж сказати: — Впускаю.

Я піднявся сходами, а не ліфтом, щоб ні з ким не зустрічатися. На другому поверсі визирнув у коридор, перевірити, чи точно там нікого нема. Він відчинив двері за секунду після того, як я постукав.

Його квартира пахла домом: смаженою рибою, білим рисом, приготованим на парі, та сигаретним димом.

— Я знаю, чому ти тут, — мовив Сонні, поки я сідав на його диван.

Я стиснув сумку міцніше.

— То чому я тут? — спитав я.

— Софія, — відповів він, так само серйозний, як і я, хоч і взутий у пухнасті рожеві капці.

На ньому були спортивні штани і сіра кофта. На обідньому столі за його спиною зіщулилася друкарська машинка, з валка якої звисав аркуш паперу, а поряд з нею безладні купи документів. Під люстрою над обіднім столом, над попільничкою, пливла, повільно танучи, хмара диму, викиди мозкової активності Сонні. А на стіні над столом, наче задник до цих декорацій, висів такий годинник, як у ресторані Генерала і Мадам, теж із сайгонським часом.

— Ми ніколи не говорили про неї так, як слід було, — сказав Сонні. — Остання розмова вийшла ніякова, вибачаюся за це. Якби ми поводилися гідно, то написали б тобі листа на Філіппіни.

Ця несподівана й начебто щира занепокоєність моїм добробутом захопила мене зненацька.

— Це моя вина, — мовив я. — Варто почати з того, що я сам ніколи їй не писав.

Якусь мить ми дивились один на одного, а тоді Сонні посміхнувся і сказав:

— Я поганий господар, навіть не запропонував тобі випити. Як тобі ідея?

Не зважаючи на мої протести, він скочив на ноги і пішов на кухню, саме так, як передбачив Бон. Я поклав руку на пістолет у сумці, однак не міг змусити себе підвестися, піти за ним на кухню і швидко всадити кулю йому за вухо, як порадив Бон. «То буде милосердно», — сказав він. Так, звісно, однак грудка крохмалю в животі приклеїла мене до дивана, оббитого жорсткою, тривкою до забруднень тканиною, призначеною для побачень у мотелях. Стоси книжок на килимовому покритті підпирали стіни, на старому телевізорі тихенько бурмотіло сріблясте стерео. Над кріслом висіла плямиста, вочевидь аматорська картина в стилі божевільного Моне, ілюструючи цікавий принцип: для того щоб зробити середовище привабливішим, краса не потрібна. Дуже огидна річ може зробити огидну кімнату не такою огидною, через порівняння. Інший доступний спосіб зробити світ симпатичнішим — змінити не його, а те, як ти його бачиш. Саме це, крім іншого, і робила пляшка бурбону, з якою повернувся Сонні, повна на третину.

— Чуєш? — спитав він, кивнувши на стерео. Ми обережно тримали свої склянки на колінах. — Після всіх камбоджійських атак на наші прикордонні міста ми щойно вдерлися в Камбоджу. А можна було б подумати, що годі з нас війни, що не треба ще однієї.

Я подумав про те, що прикордонні сутички з червоними кхмерами — неймовірна удача для Генерала, бо всі відволікатимуться від нашого кордону з Лаосом.

— Це проблема перемоги, — сказав я. —