Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

Я припускав, що Дірка вже встиг перевірити у своєму зачитаному статуті «Правила поведінки в гуртожитку Мейнського університету», видання 1966–1967, і розчаровано з’ясував, що там немає жодної заборони на ігри в карти, навіть зі ставкою. Але, повірте мені, його розчарування було ніщо проти розчарування Ронні.

У світі є люди, що вміють програвати, є такі, що наїжачуються, ті, що бундючаться, такі, що демонстративно не визнають поразки, і ті, що плачуть, а ще існують такі, хто просто звіріє. Ронні належав до останнього типу. Щоки в нього зашарілися, а прищі стали ледь не ліловими. Вуста звузилися, перетворившись на тінь, і я побачив, як заходили щелепи, жуючи губи.

— Йоханий бабай, — сказав Скіп, — дивіться, хто сидить у лайні!

— Чому ти пішов так? — вибухнув Ронні, не звертаючи уваги на Скіпа, не бачачи в кімнаті нікого, крім мене. — Чому ти пішов так, хер затерплий?

Від цього питання я сторопів, та, мушу визнати, був у повному захваті від його люті.

— Знаєш, — сказав я, — за Вінсом Ломбарді, перемога — це не все, перемога — це єдине. Плати, Ронні.

— Ти педик, — кинув він. — Міністр над гомиками. Хто роздавав?

— Ешлі, — відповів я. — А як хочеш назвати мене шулером, скажи це відверто, вголос. Тоді я обійду цей стіл, схоплю тебе, перш ніж встигнеш втекти, і виб’ю з тебе всі шмарклі.

— На моєму поверсі ніхто ні з кого шмарклів не вибиватиме! — різко озвався від дверей Дірка, та ніхто не звернув на нього уваги. Всі дивилися на нас із Ронні.

— Я тебе шулером не обзивав, а просто спитав, хто роздавав, — сказав Ронні. Я майже бачив, якого зусилля йому коштувало опанувати себе, проковтнути пігулку, що я йому згодував, і при цьому посміхнутися. Однак у його очах стояли сльози люті. Очі ці, великі та світло-зелені, були єдиним, що скрашувало зовнішність Ронні. Під мочками вух то напиналися, то розслаблялися жовна. Ніби по обидва боки обличчя билися серця-близнюки. — Та мені до дупи: побив мене на десять очок. П’ятдесят центів, подумаєш, велике, нахер, діло.

Я не був зіркою школи, як Скіп Кірк. Поза навчанням тільки дискусійний клуб та атлетика, і ще ніколи в житті я не погрожував нікому вибити з нього всі шмарклі, але мені здалося, що для початку Ронні цілком годився, і, Бог свідок, я б так і вчинив. Думаю, всі інші теж це збагнули. У кімнаті вирував юнацький адреналін, ми відчували його запах, майже на смак. Якась частка мене — велика частка — хотіла, щоб Ронні мене ще якось зачепив. Ця частка хотіла його відчухрати, натовкти так, щоб і на дупу не сів.

На столі з’явилися гроші. Дірка ступив крок вперед, насупився ще грізніше, але не сказав нічого, у всякому разі, на цю тему. Натомість запитав, чи є тут той, хто вимазав його двері кремом для гоління, чи такі, що знають, хто це зробив. Ми всі озирнулися на нього і побачили, що Стоук Джонз став у дверях, коли Дірка зайшов досередини. Стоук висів на милицях, спостерігаючи за нами кмітливими очима.

На мить запала тиша, а тоді Скіп поцікавився:

— Девіде, а ти впевнений, що не вимазав їх сам, розгулюючи уві сні?

Слова привітав вибух сміху і тепер настала черга Дірки червоніти. Рум’янець розлився від шиї, поповз угору по щоках і чолі аж до коренів його коротенької стрижки. Гомосексуальні зачіски «Бітлів» були не для Дірки, щира вам вдячність.

— Передайте всім, що буде краще, якщо це більше не повториться, — наказав Дірка, несвідомо жалюгідно наслідуючи Боґарта. — Я не дозволю насміхатися над своїм авторитетом.

— Та пішов ти, — пробурмотів Ронні. Він зібрав карти і невтішно їх перемішував.

Дірка трьома велетенськими кроками перетнув кімнату, схопив Ронні за плечі його сорочки з емблемою «Ліги плюща» і потяг догори. Ронні скочив сам, щоб сорочка не розірвалася. Хороших сорочок у нього було мало. Як і в нас усіх.

— Що ти сказав, Мейленфанте?

Ронні роззирнувся навсібіч і побачив те, що, гадаю, бачив майже все своє життя: ні допомоги, ні співчуття. Як завжди, він був зовсім сам. І уявлення не мав чому.

— Нічого я не казав. Не будь таким сраним параноїком, Дірборне.

— Вибачся!

Ронні спробував випручатися з його рук.

— Та я ж нічого не казав, за що ж вибачатися?

— Все одно вибачся. І я хочу почути щире каяття.

— Та перестаньте, — втрутився Стоук Джонз. — Усі. Бачили б ви себе збоку. Дурість в енному степені.

Дірка глянув на нього здивовано. Ми всі, як на мене, здивувалися. Можливо, Стоук сам собі здивувався.

— Девіде, ти просто дурієш, бо хтось вимазав твої двері кремом, — сказав Скіп.

— Ти правий. Я дурію. І чекаю твоїх вибачень, Мейленфанте.

— Охолонь, — промовив Скіп. — Ронні просто нестямився, бо завалив майже безпрограшну партію. Він не мазав кремом твої срані двері.

Я зиркнув на Ронні, щоб подивитися, як той сприйме такий рідкісний випадок, коли хтось за нього заступається, і перехопив у зелених очах зрадливий змиг: Ронні ледь не відвів погляд. У цю мить я практично не сумнівався, що двері Дірки вимазав саме він. Хіба серед моїх знайомих був ймовірніший кандидат?

Зауваж Дірка це винувате кліпання, він, гадаю, прийшов би до такого ж висновку. Проте він дивився на Скіпа. Скіп незворушно дивився на нього, і, зачекавши кілька секунд, щоб видати це за власне рішення (хоч для себе, як не для нас), Дірка відпустив сорочку Ронні. Той стрепенувся, розгладив складки на плечах і почав нишпорити по кишенях, шукаючи дріб’язку, щоб зі мною розплатитися.

— Мені шкода, — сказав Ронні. — Хай там що насипало тобі перцю під хвіст, вибач. Мені прикро, як дідько, до всирачки, так прикро, аж дупа ниє. Досить з тебе?

Дірка відступив на крок. Я зумів вловити адреналін, тож підозрюю, й він не менш чітко відчув хвилі неприязні, що котили в його бік. Навіть Ешлі Райс, викапаний товстун-ведмежа з мультику, дивився на Дірку безбарвним, ворожим поглядом. Це був приклад того, що поет Ґері Снайдер міг би назвати поганою бейсбольною кармою. Дірка був староста — перший промах. Він намагався керувати нашим поверхом, ніби частиною своєї коханої РОТК — другий промах. А ще він був лайнюк-другокурсник у часи, коли другокурсники ще