Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Подальший крок такий: «господня воля», тобто умови, які зберігають панування священиків, має бути відома,— й для цього потрібні «одкровення». Отже, по-нашому: доконечна грандіозна літературна фальшивка, «святе письмо»,— і його оприлюднили з усією священицькою помпою, з покутництвом і нескінченним голосінням про безвічний «гріх». «Господня воля» вже давно була звісна,— лихо ж полягало в тому, що люди відцуралися «святого письма»... Адже «волю божу» возвістили вже Мойсееві... Що ж сталося?

Священик гостро і послідовно, дійшовши й до малих та великих податків, які йому мають платити (не забувши й про найласіші кусні м'яса: адже священик — пожирач біфштексів), відразу й довіку сформулював усе, що йому хотілося, отже, «господню волю»... Відтоді всі повсякденні справи владнали так, щоб священик був доконечний усюди: при всякій природній життєвій події — народженні і шлюбі, хворобі і смерті,— вже й не кажучи про «жертви» («трапези»),— з'являвся святий паразит і в усього відбирав природність або, його мовою, «освячував»... Бо ж треба збагнути таке: кожен природний звичай, будь-яка природна установа (держава, судочинство, шлюб, піклування про бідних і недужих), усі вимоги життєвих інстинктів,— коротше, все, що має самостійну вартість, було до решти зневажене і знецінене внаслідок паразитизму священиків (чи то «морального світового ладу»): кожна подія потребувала санкції,— була доконечна сила, яка надає всьому вартість,— отже, заперечує природу,— ніби творячи ту вартість на свій кшталт... Священик знецінює природу і відбирає в неї святість,— лиш узявши таку ціну, він ще може існувати взагалі. Непокору богові, отже, священику, «законові», тепер уже звуть «гріхом», а спосіб знову «замиритися з богом», як звичайно, є тільки способом ще глибшого впокорення священику: «спасіння» дає тільки він... Із погляду психології будь-якій громаді, де порядкують священики, доконечні гріхи: адже гріхи — правдива підпора влади, священик живе з гріхів, грішники йому просто необхідні... Його найвищий принцип — «господь прощає тим, хто несе покуту», отже, по-нашому, тим, хто впокорився священикам...

27

Й на такому сфальшованому грунті, де найглибші інстинкти панівного класу заперечують природу, всяку природну вартість і будь-яку реальність, постало християнство — смертельний і досі неперевершений ворог усякої реальності. «Священний» народ, який до всього прикладав лише священицькі слова й вартості, з рішучою послідовністю, від якої аж лячно ставало, відділив від себе як «нечисте», як «світ», як «гріх» усе, що й далі втілювало владу на землі; інстинкт спонукав цей народ вигадати останню логічну аж до самозаперечення формулу: християнством він спростував позосталу форму реальності — «священний», «обраний народ», саме існування іудеїв. Відбулася нечувана подія: нечисленний бунтівничий рух, який охрестили іменем Ісуса Назареянина, став ще одним проявом іудейського чи, інакше, священицького інстинкту, що вже не міг терпіти як реальність навіть самих священиків; його створило ще жалюгідніше животіння, ще нереальніший погляд на світ, ніж той, що породив церкву. Християнство заперечило церкву...

Я не знаю, проти чого піднімався бунт, зрозуміли чи ні його призвідцю Ісуса, але навіть якщо він не повставав проти іудейської церкви, то церква розуміла той бунт саме так, як ми говоримо про нього сьогодні. Це був бунт проти «добрих і праведних», проти «священного Ізраїлю», суспільної ієрархії,— не проти занапащень, а проти каст, привілеїв, порядку і звичаю; це була невіра у «вищих людей», тверде «ні» теології і священикам. Але ієрархія, на яку в ту мить замірялися, була ніби будівлею на палях, завдяки якій ізраїльський народ узагалі ще міг триматися посеред «води»; була останньою насилу здобутою можливістю зберегти народ, residuum[20] його незвичайного політичного існування,— напад на неї був наскоком на найглибші народні інстинкти, на найупертіші, ще й досі не бачені на землі змагання зберегти свій народ. Цей святий анархіст, який підбурив простолюд, усіх покидьків і «грішників», усіх парій іудейства супроти панівного ладу,— та ще й мовою, яка, коли вірити євангеліям, ще й сьогодні допровадить до Сибіру,— був політичним злочинцем (якщо тільки може існувати політичний злочин у напрочуд неполітичній громаді). Це й привело його на хрест,— і напис на тому хресті був доказом. Розп'яли його за власну провину, і немає ніяких підстав, щоб, як це часто робиться, казати, ніби розп'яли його за провини інших.

28

Зовсім інше питання полягає в тому, чи він усвідомлював таку суперечність узагалі,— може, його просто вважали виразом тієї суперечності. І тут я торкнуся проблеми психології спасителя. Признаюся, що лише кілька книг мені читались так важко, як євангелія. І труднощі, з якими я зустрівся, відмінні від тих, про які свідчить незабутня перемога допитливого духу німецьких учених. Колись давно я, як і кожен молодий учений, із мудрою неквапністю витонченого філолога смакував працю незрівнянного Штрауса. Тоді мені було двадцять років, а зараз я вже надто споважнів, щоб читати ту книгу. І мене нітрохи не обходять суперечності «переказу». Хіба святі легенди взагалі можна називати «переказом»? Оповідки про святих — найдвозначніші з-поміж усіх літературних утворів: удаватись до наукових методів при їх вивченні,— якщо немає ніяких інших пам'яток,— видається мені наперед приреченою справою: це просто вчене неробство...

29

Мене ж цікавить психологічний тип спасителя, його можна розпізнати навіть у євангеліях, хоча його євангельський образ уже вельми спотворений і покритий чужими рисами,— так само, як у легендах про Франціска Асізького можна розпізнати вдачу святого, попри самі ті легенди.

Мене цікавить не правда про те, що він зробив, що сказав і як, власне, помер, а питання, чи взагалі можна припускати існування цього типу, чи про нього просто «переказали». Відомі спроби вичитати в євангеліях навіть історію «душі» видаються мені доказом огидної психологічної легковажності. Добродій Ренан, цей скоморох in psychologies[21] пояснюючи образ Ісуса, з усіх можливих означень вибрав два, які найменше відповідають Ісусовій удачі: назвав його генієм і героєм («heros»). Але якщо є щось неєвангельське, то це слово «герой». Саме заперечення всякої боротьби, будь-яких войовничих настроїв стало інстинктом у євангеліях: нездатність боронитися перетворена на мораль («не противтеся злому» — ось найістотніше в євангеліях, у певному розумінні ці слова є ключем до них), щастя полягає в мирові, лагідності, відсутності ворожнечі. Що значить «добра звістка»? Розповіли про вічне, про істинне життя; його не обіцяють, воно вже тут, воно у вас самих: це життя в любові,— любові, що не знає згасання, винятків і відстані. Кожна людина — це боже дитя,— Ісус анітрохи не претендує, щоб зватися так тільки самому,— і як божі діти всі люди однакові... І як можна робити Ісуса героєм! І яке ж нерозуміння в