Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

Цю оповідку всю до кінця вчув хлопець, що на той час уже підріс. Його дуже заболіло те, що небогу матір, ні в чому не винну, замурували в стіну живою. Тоді хлопець сам попросив Щастя, аби злодій, котрий його викрав од рідної матері, обернувся одразу на пса. Що попросив, те сталося. Хлопець заговорив до його жони і наказав, аби вона негайно полишила замок. А коли жінка пішла, зажадав од Щастя: «Най пропаде замок, аби з нього й каменя не зосталося!»

І замок пропав. Хлопець разом із псом рушив у дорогу — хотів чимскоріше повернутися до рідної домівки. Думав, що, може, ще жива там мати — і знайде її. Йшов та йшов із псом і якось попросився в одному селі переночувати. Господар прийняв його радо і запросив вечеряти. Та гість красно подякував, а їсти не хотів.

— Ну, та як не хочеш, то, може, дати твоєму псові? — спитав чоловік.

На те хлопець відповів:

— Того пса я нагодую сам. Не журіться ним!

Сказавши так, вигріб із печі повну лопату грані[7], висипав псиськові під ніс і наказав їсти. Пес мусив його слухати. Всі у хижі дуже здивувалися і почали казати:

— Ой, та ми такого ще не виділи, аби пес їв грань!

На те хлопець відповів:

— А таке чи виділи, аби мати з'їла свою рідну дитину?

— Ні, й таке не виділи, — призналися люди. — Але у нас було чувати, що там і там, у тому й тому селі, одна мати з'їла маленьке дитинча та ще й першої ночі, ледве воно встигло народитися.

Рано-вранці хлопець попрощався з господарями, взяв ноги на плечі й — просто до села, про яке говорилося. Йшов не дуже довго — і прийшов у те село. Знайшов старого нянька, поговорив із ним і попросив показати місце, де колись замурували матір. Хлопець пішов одразу на те місце і почав просити Щастя:

— Ой, Щастячко, поверни мені мою бідну мамку! Най розпадеться та стіна, де її замурували, най вийде звідти моя мамка, аби їй нічого не пошкодило, і най оживе знову, як мучениця!

По тих словах кам'яна стіна розступилася, і мати явилася перед ним живою. Хлопець сказав, що він — її син, видить перед собою свою рідну мамку. З великої радості вона почала обнімати й цілувати сина. Не знати, доки б то тривало, та підійшов ґазда і, коли увидів свою жінку, то з радості заплакав, як мала дитина.

Аби справедливість не минулася, не забулася, щасливий хлопець попросив обернути пса на чоловіка. І пес перемінився знову на того злодія, що наробив біди. Тепер замурували в стіну його.

А щасливий хлопець залишився із щасливою ріднею.

Хитра Маруся

До Марусі ходили три парубки — Гаврило, Кирило й Іван. Так тяглося довго. Але одного вечора прийшов Гаврило і каже:

— Марусю, доки я буду отак ходити? Пора нам женитися.

А вона відповідає:

— Прийди, Гаврильцю, завтра ввечері о десятій годині та й скажу, як то буде.

А через якийсь час приходить Кирило.

— Марусю, що думаєш? Доки я буду до тебе ходити? Кажи щось.

— Прийди, Кирильцю, завтра об одинадцятій годині та й скажу тобі.

Приходить Іван і говорить те ж саме, що й ті два.

— Прийди, Івасю, завтра о дванадцятій годині, та й я тобі все скажу.

На другий день рівно о десятій годині прийшов Гаврило, а вона говорить:

— Гаврильцю, під церквою є нари, на яких мертвих носять. Як переночуєш на них ніч, тоді піду за тебе.

— Переночую.

Прийшла одинадцята година, і вже Кирило на порозі.

— Знаєш що, Кирильцю, під церквою є мертвий на нарах, як переночуєш з ним, то буду за тебе віддаватися.

— Переночую. Мертвий вже не встане.

Але прийшов третій парубок.

— Почекай мене трошки, Івасю, я зараз прийду.

Прибігає до діда і питає:

— Що мені, дідусю, робити? Три парубки до мене ходять, а я не знаю, за кого віддаватися. Гаврило — злосний, Кирило ніби дурнуватий, а Іван — найліпший.

— Віддавайся за Івана.

Довго не відтягувала з весіллям, і має за чоловіка Івана. Але на другий день, по весіллю, приходить Гаврило.

— Шляг би тебе трафив. Ти мене з розуму звела, а за Івана віддалася.

— Не кричи, Гаврильцю. Я так зроблю, що буде добре і чоловікові, й тобі. Прийди о десятій годині під возівню, я там розвішу шмаття, а ввечері вийду знімати, і ми собі поговоримо.

Прийшов вечір, а вона просить чоловіка:

– Івасю, я боюся йти надвір, бо темно, а під возівнею випране шмаття — внеси до хати.

Пішов Іван, а Гаврило — лап його за ногу.

— Хто тут? — питає Іван.

— Та я, Гаврило. Йшов п'яний додому, не міг потрапити і заліз сюди спати.

— Спи. Я тобі ще сіна принесу.

Але приходить Кирило і хоче бити Марусю за те, що здурила його.

— Кирильцю, ти мудра людина, прийди ввечері, стань у сінях за комином, а я вийду, і все буде добре.

Варить вона вечерю, а треба цибулі.

– Івасю, будь такий добрий, внеси з-за комина цибулі.

Вийшов чоловік, а Кирило його — лап!

— Се хто? — питає Іван.

— Я, Іване. Хочу хату класти й прийшов зміряти, яка твоя заширока і задовга.

— Для якої дідькової мами ти вночі міряєш? Не мав дня?

— Прийду, Іване, завтра, не кричи.

Змовилися Гаврило з Кирилом відомстити Марусі.

Закликали Івана до корчми, добре напоїли і наговорили на жінку, що і сяка вона, і така.

Ще була в сусідстві така жінка, що Івана також баламутила. Знає Маруся, що від п'яного чекає її добра вечеря, кличе до себе ту сусідку.

— Переночуйте, вуйко, цю ніч в мене, бо йду з чоловіком на хрестини.

Постелила їй, а сама сховалася. П'яний Іван входить до хати, навпомацки стягає ту жінку з печі, обстригує косу і батогом, як бий так бий. Нарешті ліг і заснув.

Серед ночі приходить Маруся, а сусідка плаче:

— Ви пішли, а мене так ваш чоловік набив, що я ледве тепла.

— Тихо, вуйко, не збудіть його. Він вас за те бив, що ви його підмовляли, аби мене бив і до вас ходив. Будьте здорові!

Відвела стару додому. Сама пішла до стайні, взяла батіг, нашвигала білу кобилу, вистригла гриву і сховала. Раненько встала, зварила