Читати книгу - "Буремний Перевал"

— Бачите — я знаю, як виховувати дітей, — глузливо промовив мерзотник, нагинаючись за впущеним на підлогу ключем. — Тепер іди до Лінтона, як я тобі наказав, і реви досхочу! Я завтра стану твоїм батьком, за кілька днів — єдиним; і тобі доведеться скуштувати цього не раз. Та ти міцної породи, витримаєш! Тобі на кожен день вистачить такої втіхи, як я ще хоч раз побачу у твоїх очах оцю бісівську гордість!

Кеті підбігла не до Лінтона, а до мене, скулилася біля моїх ніг і, тулячись палаючою щокою до моїх колін, голосно захлипала. Її кузен забився в куток канапи й сидів тихо, мов мишеня, певно, радіючи з того, що покарання цього разу його оминуло. Містер Гіткліф, бачачи, що ми досі не можемо отямитися, встав і взявся власноруч заварювати чай. Чашки та блюдця вже стояли на столі. Він розлив чай і подав мені.

— Втамуй свій гнів оцим, — мовив він. — І подбай про нашу неслухняну дітлашню. Чай не отруєний, хоч і приготував його я. А я піду по ваших коней.

Першою нашою думкою по його відході було прокласти собі шлях до втечі. Ми спробували кухонні двері, але вони були закладені на засув іззовні, подивилися на вікна — завузькі навіть для тендітної фігурки Катрини.

— Містере Лінтон, — вигукнула я, збагнувши, що ми просто ув'язнені,— ви знаєте, чого домагається цей нелюд, ваш батько. Ви все нам розкриєте, бо в іншому разі я намну вам вуха, як він — вашій кузині.

— Так, скажи, Лінтоне, — мовила Катрина. — Я прийшла заради тебе, і відмовлятися надзвичайно невдячно.

— Дай мені чаю, я хочу пити, а потім — усе розкажу, — відповів він. — Місіс Дін, одійдіть. Мені неприємно, що ви нависаєте наді мною. А тепер, Катрино, твої сльози капають мені у чашку! Я цього не питиму. Дай мені іншу.

Катрина посунула йому іншу чашку й витерла собі лице. Мене обурювало, що тепер, відчувши себе в безпеці, малий негідник виявляє таку незворушність. Страх, що оволодівав ним у полі, де й подівся, ледве він увійшов до Буремного Перевалу. Я зрозуміла, що він боявся накликати на себе шалений гнів батька у разі, якщо не затягне нас у пастку.

— Тато хоче нас одружити, — продовжував він, сьорбаючи чай. — Він знає, що твій тато не дозволить нам побратися зараз, і боїться, що я помру, якщо ми будемо тягнути. Тому ви переночуєте тут, а вранці нас обвінчають; і якщо ви все зробите, як хоче тато, ви завтра повернетеся додому і візьмете мене з собою.

— Це їй — та взяти з собою отаке нікудишнє? — вигукнула я. — Одружитися з вами?! Та чи він сказився, чи нас усіх за дурнів має? То ви гадаєте, що молодій леді… що гарній, здоровій, веселій дівчині потрібне таке кволе мавпеня, як ви?

Невже ви собі уявляєте, що бодай хтось — поминаючи вже Катрину Лінтон — схоче мати такого чоловіка? Та вас за одне те треба відлупцювати, що затягли нас сюди своїми підлими викрутасами! І нема чого кліпати очима! Мені таки доведеться наставити вас на розум за вашу підлу зраду і дурнувату самовпевненість!

Я справді дала йому легенького штурхана, та в нього відразу ж почався кашель, і він за своєю звичкою ударився в сльози, а Катрина кинулася мені дорікати.

— Ночувати тут? Нізащо, — роззирнулася довкола вона. — Неллі, я підпалю ці двері, але вийду звідси!

І вона тієї ж миті взялася б за втілення свого наміру в життя, але Лінтон знову охопив страх за свою дорогоцінну особу. Він обома руками немічно ухопився за Катрину, хлипаючи:

— Ти не хочеш взяти мене з собою, не хочеш врятувати? Не пустиш мене жити у Грейндж? О люба Катрино, ти не можеш отак просто мене покинути! Ти мусиш підкоритися моєму батьку, мусиш!

— Я мушу слухатися свого батька, — відповіла вона, — і не дозволю, щоб він накручував себе через дурниці. Що він подумає, якщо я лишатимуся тут усю ніч? Він, мабуть, уже місця собі не знаходить. Я зламаю або підпалю двері, але втечу! Заспокойся! Тобі ніщо не загрожує. Але якщо ти станеш мені на заваді… Лінтоне, свого тата я люблю більше за тебе!

Смертельний жах перед гнівом Гіткліфа повернув хлопцеві його малодушне красномовство. Катрина була на межі відчаю, та все ж рішуче заявила, що мусить іти додому, й у свою чергу взялася переконувати його, щоб він покинув своє нице самолюбство. Поки вони так сперечалися, повернувся ці наш мучитель.

— Ваших коней уже й слід прохолов, — мовив він, — і… Що таке, Лінтоне? Знову рюмсаєш? Що вона тобі зробила? Ну-бо, годі! Заспокойся і йди спати. Ще місяць-два — і ти, мій хлопче, сповна віддячиш їй за нинішню неласку! Ти прагнеш У чистого кохання, хіба ні? То Катрина Лінтон буде твоєю! Ну, іди спати! Зілла сьогодні не повернеться, роздягнешся сам. Цить, стули рота! Забирайся до своєї кімнати, я до тебе навіть не підійду, можеш не боятися. Твоє щастя, що ти зробив усе як слід. Далі — то вже мій клопіт.

Він промовляв це, тримаючи двері відчиненими, аби син міг пройти. Той, зіщулившись, прослизнув повз нього — мов цуцик, що боїться отримати стусана. Гіткліф знову замкнув двері та пройшов до коминка, де мовчки стояли ми з панянкою. Катрина поглянула на нього і мимохіть піднесла руку до щоки — поруч із цим чоловіком знову ожило відчуття болю. Ніхто інший не зміг би розсердитися на цей дитинний порух, а він вилаявся на неї й гримнув:

— Еге! То ви мене не боїтеся? Ви дуже вправно приховуєте свою хоробрість: у вас із біса перестрашений вигляд!

— Тепер я вас боюся, — відповіла вона, — бо якщо я лишатимуся тут, мій тато буде тривожитись; а як мені знати, що йому тривожно, коли він… Містере Гіткліфе, відпустіть мене додому! Я обіцяю одружитися з Лінтоном; я люблю його, і тато дасть на це згоду. Навіщо вам силувати мене до того, що я ладна зробити з власної волі?

— Хай тільки спробує вас присилувати! — зарепетувала я. — І на нашій землі, дякувати Богові, є закони — таки є, хоч ми й живемо край світу! Та за таке бузувірство я б і рідного сина притягла до суду! Тут і священикові не помогли