Читати книгу - "Необхідні речі"

Може, він її якось загіпнозував? Дурна ідея… але чи настільки? Вона намагалася чітко згадати, що відчула, коли вони обговорювали азку, і не змогла. Якщо він так і вчинив, це було ненавмисне і з її допомогою. Вона радше перейшла в приголомшений стан, який іноді спричиняється надміром перкодану. Це їй найбільше не подобається в таблетках. Ні, подумала вона, це друге, що їй не подобається. А справді ненавидить вона те, що тепер вони не завжди діють.

– Я б завіз вас додому, якби водив, – сказав містер Ґонт, – але, на жаль, я так і не навчився.

– Усе цілком гаразд, – відказала Поллі. – Я дуже вдячна за вашу доброту.

– Подякуєте, якщо воно працюватиме, – відповів він. – Гарного вам дня, Поллі.

У повітрі залунало ще більше сирен. Ті долинали зі східного боку міста, з Елм, Віллоу, Понд та Форд-стріт. Поллі обернулася в той бік. Щось у тих звуках сирен, особливо в такий тихий день, породжувало примарно загрозливі думки – не зовсім óбрази – про наближення фатуму. Звуки затихали, слабнучи, ніби невидима контактна спіраль годинника, в ясному осінньому повітрі.

Поллі обернулася, щоб сказати щось про це містерові Ґонту, але двері були зачинені. Табличка

ЗАЧИНЕНО

висіла між опущеними жалюзі і склом, похитуючись із боку в бік на ниточці. Поки вона стояла спиною, Ґонт повернувся всередину, настільки тихо, що Поллі навіть не почула.

Поллі повільно вирушила додому. Перш ніж дійти до кінця Мейн-стріт, вона побачила ще одну поліцейську машину. Цього разу поліція штату.

19

– Денфорте?

Міртл Кітон переступила поріг дверей у вітальню. Їй ледь вдавалося втримати набір для фондю, поки вона діставала ключ, який Денфорт залишив у замку.

– Денфорте, я вдома!

Жодної відповіді, і телевізор вимкнено. Дивно, він же був так рішуче налаштований дістатися додому саме до початку гри. Міртл замислилася, чи не міг він піти подивитися гру деінде, наприклад до Ґарсонів, але двері гаража були опущені, тобто авто всередині. А Денфорт ніколи нікуди не ходить пішки, якщо є можливість цього уникнути. Особливо по В’ю, досить крутій вулиці.

– Денфорте? Ти тут?

Жодної відповіді. У їдальні лежало перекинуте крісло. Спохмурнівши, Міртл поставила набір для фондю на стіл і поправила крісло. Перші ниточки хвилювання, тонкі, як павутина, обплутали її розум. Вона рушила до дверей кабінету. Підійшовши, вона схилила голову до дерева й прислухалася. Майже не сумнівалася, що почула м’яке порипування крісла.

– Денфорте? Ти там?

Без відповіді… але їй здалося, що вона почула тихий кашель. Тривога перетворилася на страх. Останнім часом Денфорт переживає значний стрес (він єдиний з міських виборних, хто справді багато працює) і бере на себе набагато більше, ніж може винести. А що, як у нього інфаркт? Якщо він там лежить на підлозі? Якщо той звук не кашель, а то Денфорт силкується дихати?

Чудовий ранок і день, які вони провели разом, лише підсилювали ймовірність такої думки: спочатку приємний початок, а тоді катастрофічний провал. Міртл потягнулася до ручки дверей кабінету… а тоді відхопила руку й натомість нервово почала смикати себе за шкіру на горлі. Їй довелося пережити кілька гнівних випадків, які навчили її ніколи без стукоту не турбувати Денфорта в кабінеті… і ніколи, ніколи, ніколи не заходити в його sanctum sanctorum[83] без запрошення.

«Так, але раптом у нього інфаркт… або… або…»

Думка про перевернуте крісло й новий страх пронизали її тіло.

«А якщо він прийшов додому й натрапив на злодія? А якщо злодій влупив Денфорта по голові, вирубив його і затягнув у кабінет?»

Міртл затарабанила градом по дверях.

– Денфорте? З тобою все добре?

Без відповіді. Жодного звуку в будинку, окрім урочистого цокання підлогового годинника у вітальні, і… так, вона була впевнена: поскрипування крісла в Денфортовому кабінеті.

Долоня знову почала підкрадатися до ручки.

– Денфорте, ти…

Кінчики пальців уже торкнулися ручки, коли його голос проревів на неї, від чого Міртл відскочила від дверей, слабко писнувши.

– Відчепися від мене! Ти не можеш відчепитися від мене, суко ти тупа?

Міртл простогнала. Серце відбійним молотком тарахкотіло у горлі. Це було не просто несподівано: у Денфортовому голосі клекотали лють і незагнуздана ненависть. Після спокійного й приємного ранку, який вони провели, він би не образив її сильніше, навіть якби погладив по щоці жменею лез.

– Денфорте… я думала, ти поранився. – Голос обернувся тихим придихом, вона ледве чула себе.

– Відстань від мене! – Тепер він стояв одразу за дверима, судячи зі звуку.

«О Господи, звучить так, наче він збожеволів. Таке можливо? Як це можливо? Що сталося після того, як він висадив мене в Аманди?»

Але на ці запитання не було відповідей. Лише біль. Тож вона тихенько спустилась, узяла гарну новеньку ляльку з шафи у швейній кімнаті, тоді пішла в спальню. Вона роззулася і лягла на свій бік ліжка, стискаючи ляльку в руках.

Десь далеко одна одну перебивали сирени. Вона не звернула на це уваги.

Спальня в цю пору дня виглядала чудово, повна яскравого осіннього сонця. Міртл цього не бачила. Вона бачила лише темряву. Відчувала тільки страждання, глибоке хворе страждання, яке навіть прекрасна лялька не може пом’якшити. Страждання ніби наповнило її горло й не давало дихати.

Яка ж вона була щаслива сьогодні – така невимовно щаслива. Він також був щасливий. У цьому Міртл не сумнівалася. А тепер усе стало ще гірше, ніж до того. Набагато гірше.

Що ж сталося?

О Боже, що сталося і хто за це несе відповідальність?

Міртл обійняла ляльку, перевела погляд на стелю й невдовзі почала плакати сильними тихими схлипуваннями, від яких усе тіло тряслося.

Розділ одинадцятий

1

За п’ятнадцять хвилин до півночі тієї довгої-довгої жовтневої неділі відчинилися двері з підвалу крила штату лікарні «Кеннебек Веллі», і через поріг переступив шериф Алан Пенґборн. Він ішов повільно, опустивши голову. Ступні, сховані в лікарняні капці з гумовою підошвою, шурхотіли по лінолеуму. Коли двері за ним зачинилися, можна було прочитати табличку на них:

МОРГ СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО

У дальньому кінці коридору працівник у сірій уніформі повільними, лінивими рухами полірував підлогу натирачем. Алан підійшов до нього, дорогою скидаючи лікарняну шапочку. Він припідняв зелений халат і запхав шапочку в задню кишеню блакитних джинсів. М’який гул натирача заганяв його в сон. Лікарня в Оґасті – останнє місце, де йому хотілося б сьогодні бути.

Коли Алан наблизився, прибиральник підняв голову і вимкнув свій апарат.

– Не дуже добре виглядаєш, друже, – привітався він з Аланом.

– Не здивований. Сигарету маєш?

Прибиральник витягнув з нагрудної кишені пачку «Страйка» й вистрілив однією цигаркою Аланові.

– Але тут курити не можна, – попередив він