Читати книгу - "Одіссея капітана Блада"

Замисленим поглядом його світлість стежив за метеликом, аж поки той не зник з поля зору, і тільки після цього відповів:

— Не так легко все сказати, присягаюся честю! Цей Блад заслуговує на краще ставлення до себе. І, якщо бути одвертим, то ми самі перешкоджали йому стати іншим. Ваш дядько — тому що ніяк не міг побороти свою ворожість до нього, ви... тому... тому що, порадивши йому піти на королівську службу і цим спокутувати своє минуле, не захотіли визнати за ним цієї спокути, коли він таки перейшов на королівську службу. І вчинили ви так, знаючи, що тільки турбота про ваш порятунок примусила його зважитись на цей крок.

Арабелла одвернулася, щоб він не помітив її обличчя.

— Знаю, тепер я знаю! — ніжко промовила вона і після невеликої паузи запитала: — А ви? Яку роль у всьому цьому відіграли ви? Чому вам доводиться тепер звинувачувати і себе разом з нами?

— Моя роль? — І знову лорд завагався, а потім хоробро кинувся вперед, як звичайно чинять люди, коли нарешті відважаться здійснити те, чого боялися. — Якщо я правильно його зрозумів, то моя участь, хоч і була на перший погляд пасивною, все ж виявилась дуже активною... Благаю вас, міс Арабелло, не забувати, що я тільки переказую його власні слова і нічого від себе не додаю. — Його світлість помітно нервував. — Блад сказав мені, що моя присутність перешкодила йому відновити своє добре ім’я у ваших очах, а якщо йому не пощастило цього досягти, то все інше йому ні до чого.

Арабелла стривожено глянула просто у вічі Вейду і, нічого не розуміючи, звела брови.

— Він вважав, що йому перешкодила саме ваша присутність? — перепитала вона. Було ясно, що дівчина просить пояснити значення цих слів.

Украй збентежений, лорд плутано став розповідати:

— Авжеж. Він висловив це в таких словах... Я хотів би, щоб це було правдою, але, повірте, я не смів навіть думати... одному Богу відомо, що я не з ловеласів, Арабелло. Він сказав... — Але дозвольте мені розповісти все з початку, і ви зрозумієте моє становище. Я приїхав на борт його корабля з наміром зажадати негайного звільнення вашого дядька, якого він забрав у полон. На мою вимогу Блад тільки розсміявся. Адже полковник Бішоп як заручник був гарантією його безпеки. Необдумано потрапивши на борт його корабля, я цим самим надав йому можливість у моїй особі мати ще одного заручника, не менш цінного, ніж полковник Бішоп. І все ж капітан Блад попросив мене залишити його корабель. Він зробив це не через страх за наслідки. Ні. Він нічого не боїться. І не через повагу до мене. Навпаки, він зізнався, що ненавидить мене і ненавидить з тієї самої причини, яка примушує його подбати про мою безпеку...

— Не розумію, — сказала Арабелла, коли лорд Джуліан вдався до паузи. — Хіба це не суперечить одне одному?

— Це так тільки здається... а справа в тому, Арабелло, що цей нещасний одважився... покохати вас.

Почувши ці слова, дівчина скрикнула і схопилася рукою за серце. Широко розкривши очі, вона здивованим поглядом уп’ялася в лорда Джуліана.

— Я... я налякав вас? — співчутливо запитав він. — Я остерігався цього, але мені треба було сказати вам усе, щоб ви могли зрозуміти.

— Кажіть далі, — попросила вона.

— Гаразд. Він убачав у мені того, хто, як він сказав, перешкоджає домагатися вашої взаємності. А тому він із задоволенням убив би мене в поєдинку. Та оскільки моя смерть завдала б вам болю, а ваше щастя для нього найдорожче у світі, він добровільно відмовився тримати мене як заручника. Коли б йому не дали можливості вільно вийти в море, а я загинув би під час бою, то ви, можливо... оплакували б мене. Він не міг піти на це. Він сказав — я точно передаю його слова, — що ви дивитесь на нього, як на розбійника й пірата, і потім додав, що коли з нас двох, як йому здалося, ви обрали мене, то вибір ваш, на його думку, правильний. Тому він і попросив залишити його корабель і наказав своїм людям доправити мене на берег.

Арабелла звела на лорда очі, повні сліз. Затамувавши дух, лорд Джуліан ступив крок до неї і простягнув їй руку.

— Чи його правда, Арабелло? Моє щастя залежить від вашої відповіді.

Вона мовчки дивилась на нього, а думки її були далеко. Поки вона мовчала, він не наважувався підійти ближче.

Сумніви, болісні сумніви охопили його. А коли дівчина нарешті заговорила, лорд відчув, наскільки правильними були ці сумніви. Він зрозумів, що з усього сказаного ним до її свідомості дійшла тільки та частина розповіді, де йшлося про почуття капітана Блада до неї.

— Він так сказав?! — вигукнула дівчина. — Справді сказав це? О Боже!

Вона відвернулася від нього і крізь рясне листя апельсинових дерев, що росли вздовж алеї, поглянула на іскристу гладінь великої гавані і на пагорби, що мріли вдалині.

Якийсь час лорд постояв мовчки, з острахом чекаючи, що ж йому принесе наступна хвилина. Нарешті Арабелла заговорила — повільно, продумано. Здавалося, вона обмірковує кожне слово, і голос її знижувався іноді до ледве чутного шепоту:

— Вчора ввечері, коли мій дядько згоряв від ненависті та шаленства, до мого розуму раптом дійшло, що така мстивість властива лише тим людям, які самі чинять зло іншим. Вони доводять себе до нестями для того, щоб тільки виправдати свої ганебні вчинки. Я надто легко вірила всьому тому поганому, що приписували Пітерові Бладу.

Вчора він сам розповів мені історію з Левассером, про яку ви чули в Сен-Нікола. А зараз, із ваших слів, я переконуюсь у його чесності й порядності. Власне, це стверджуєте і ви самі...

— Я поділяю вашу думку, — лагідно зауважив лорд Джуліан.

— Хіба може бути інакше? Та чого варті