Читати книгу - "Пан Халявський"

сьогодні не був на полі! Ох, дивись, купідончику, не пошкодь здоров'я собі! Поїдь прогуляйся годиночки три… Ох, ви не знаєте, — се вона казала у множині до гостей, — ви не знаєте, який він мені дорогий! Його здоров'я тільки мене й оживляє. Поїдь же, мій тюхтієчку!» Се вже до мене стосувалося. А чому я був тюхтієчок, я і по сей день не знаю! Чи не скорочене воно Трохим? Може.

Чуючи такі ніжності, я не то що їхати, а згодився б і летіти, як той сизокрилий голубочок на догоду своїй білогрудій голубці; та задля політики вдався до пристойності й сказав: «Як же се, душечко (чогось ніжнішого за сей прозивний іменник я не придумав!..), а гості ж як?..»

— О, мій друже! Гості нічого.

— Ми у вас без церемонії, — сказали обидва, випереджаючи один одного словами.

— Коли так, то й так, — сказав я, дякуючи в думках, що фортуна послала нам гостей, котрі відкинули всі церемонії. Після того я сів собі в свою тарадайку й поїхав оглядати поля та подивитись, як достигає хліб.

Я, й з свого боку дбаючи про власне здоров'я, проїздив довше, ніж мені призначено, й коли повернувся, мене стріла жінка з усіма щирими пестощами та обома гостями. Вони, спасибі їм, прожили в нас декілька днів, в котрі я піддержував своє здоров'я, прогулюючись на полях, і, повертаючись, мав насолоду бачити жінку завсіди веселу, приємну й ласкаву до мене, а також з неменшою насолодою бачити й гостей моїх.

Пожили гості, пожили, та й поїхали, і хоч обіцяли часто бувати, та все ж без них нудно було нам. Жінка моя вимовляла тільки вигуки, а вже займенників з ніжними прикметниками не вживала більше. Аж ось моя нова родителька, присилаючи до нас щодня людей по те чи по те, одного дня пише нам про новину, що до них, у Хорол, прийшов квартирувати Єлецький полк і в них стало тепер вельми весело…

Тьху ти, лихо! Що за життя мені стало! Вже не тільки що найсолодші прозивні іменники та чарівні вигуки полилися зливою, а моя мила Онисія Іванівна не випустила моєї шиї з своїх обіймів, поки я не погодився переїхати до міста на місяць. «Тільки на один місяць!» — отак благала вона мене. Прошу ж вислухати уважно й пам'ятати.

Сам не знаю, як ми швидко спакувалися й зібралися? Не встиг я отямитися, як уже виряджено валку, як уже наша віденська коляска біля ґанку, а моя мила Онисія Іванівна сидить у ній та й підганяє мене швидше сідати, й усе те пестливо, голублячи.

У місті ми найняли квартиру, пристойну фамілії і достатку нашому. Жінка моя не відходила від віконець і все милувалася військовими. Та й як ними не милуватися! Окрім того, що багато було в полку прехороших вродливих красунів молодців, розуміється, з їх благородій — нашого брата сержанта, капрала та інших господ до статечного роду не залічиш, — та головне, що всі вони оборонці наші й вітчизни; як же то прекрасній статі не мати до них атенції? Як не давати їм преферансу? Як не затягати їх познайомитися, щоб вони, в товаристві з прекрасною статтю, забули всі труднощі й прикрощі походного життя?

Так міркувала жінка моя, і я з нею від щирого серця погоджувався. З її «руководством», буваючи в інших домах, я знайомився з військовими й запрошував їх до себе. Спочатку прийшов один; жінка моя взула ніжки в новенькі черевички. Сей один згодом привів другого; жінка моя схопила суконку. Прийшло ще троє, жінка напнула хусточки з приданого, котрих ще не надівала. А далі пішло й пішло…

Щодня ми з жінкою тішили оборонців наших розмовою, в котрій я, правда, зрідка брав участь, бо жінка посилала мене до сусідок у різних потребах; та все ж гостям нашим, звісно, було приємно в нас, бо вони не покидали нашого дому.

Дуже скоро моя Онисія Іванівна ласкаво зауважила мені, що серед розваг не треба занехаювати господарства без догляду, а тому й просила мене поїхати в маєток: оглянути всі ділянки господарства, діждатися прибутків і привезти більше грошей, бо в місті вони дуже, мовляв, потрібні… та як же при сьому поцілувала… Канальство!..

Як тільки міг ретельно, поїхав я в село, поринув з душею в господарювання й раз у раз надсилав моїй Онисії Іванівні гроші. Як тільки сповіщу, що ось-ось зрадую її скорим поверненням, аж дивись! Вона надсилає нові мені доручення: то до сусідки верст за двадцять поїхати, то діждатися, коли вибілять її замовлене полотно, або що-небудь таке, та я й не їду, а все господарюю. Кінець кінцем, коли вже строк нашого місячного квартирування став наближатися, я вирядив підводу, щоб забрати з міста мій та її фураж і всяку домову рухомість, і сам подався, щоб привезти в село мою милу жіночку й бути з нею нерозлучно. Та тільки об'явив їй про те, як вона й слухати не схотіла, а сказала мені, що як я собі хочу, а вона не переїде, договорила, мовляв, квартиру на рік і що інакше жити не може, як тільки в місті.

Здивувався я дуже, та мусив був замовкнути й погодитися з нею. Проте, з цікавості, став придивлятися, що б се її так звеселяло в місті? Придивлявся, придивлявся, аж ось воно й викрилося: в нас з раннього рання й до пізнього вечора напхом напхано офіцерів, і вона, моя пані-добродійка, між ними і крутиться, і вертиться, і дзигою обертається, і франтить, і сміється, і регоче…

Ось воно що!

А офіцери — як хто добрав їх один до одного! Молодець до молодця, і всі гарні, спритні, веселі… і геть усі поручики!..