Читати книгу - "Пан Халявський"

Я не знаю, навіщо ті поручики в армії існують? Усіх би їх або висунути у вищі чини, або зняти чини зовсім, тільки б винищити сей ненависний мені сорт людей. Я не скажу нічого більше, та я їх терпіти не можу!..

Та й того ще мало. Повернувшись одного разу з села, куди я вже й без того, щоб жінка посилала, їздив і домував там собі, жінка моя, якось ненавмисне зоставшись зо мною сама, раптом сказала мені:

— А я без тебе обнову одержала.

— Яку? — спитав я, романтично здихнувши.

— Істерику.

— Поздоровляю, — сказав я, зрадівши щиро, і від задоволення хотів поцілувати її руку.

— Ох, який же ти дурний! — вигукнула вона, подивившись скоса на мене. — Поздоровляти з хворобою! Невже й досі ти не знав, що так зветься одна з хвороб?

— Не знав, душечко, будь я бестія, коли знав! Та й від кого ж мені знати французькі назви хвороб? — тут я взявся розпитувати, якої властивості й комплекції ся хвороба.

— А от побачиш, — сказала вона меланхолійно. І справді побачив!

Незабаром стали збиратися поручики й оточили її. Вона була весела, жартівлива й щось до речі одному з них сказала пресмішне «банмо». Всі зареготали, і я, сповнений задоволення від її дотепності, зареготав, а підійшовши до неї близенько, як то має право чоловік, хотів поцілувати її в рученьку… Нене моя! раптом вона: ги-ги-ги-ги!.. ну, чисто як та навіжена крикливиця, і ну на різні голоси… і раптом бебех! — на руки одному поручикові. Той не вдержав та й опустив її на канапу, а вона й оченята склепила, та все волала, волала, а там і замовкла! Поручики всі збіглися, кричать: води, води, оцту… пір'я… і розбіглися всі. Я преспокійно добув із кишені папірця, згорнув його дудочкою й гостреньким кінцем до носа їй — і намірився полоскотати в носі… Вона скочила, як перемита, й, оглянувшись, бачить, що поручиків-голубочків нема коло неї жодного, накинулася на мене й навіть гримнула:

— Йди геть з своїми дурощами! Не смій мені ніколи сього робити.

— Та як же, душечко? — став я говорити романтично, — се у вас спадковий напад від моєї матінки покійної. Вони, бувало, часто хочуть зомліти, та й нічого; а як не вдержаться, зомліють так, що падають навсправжки, то батенько покійні їм папірцем у носі полоскочуть — і як водою змиє…

— Ги-ги-ги! Га-га-га! — і посипалися з граматики всі вигуки: і ахи, і охи, і ой! і о! та все таке кричала вона, поки поручики, як за барабаном на тривогу, з'явилися та й ну їй пособляти… а вона, голубонька, і оченяток не може розплющити, тільки все рукою махає на мене й стогнучи каже:

— Геть… геть його від мене!.. Він каже про покійників… Скоріше, скоріше заберіть його від мене!..

Миттю два поручики схопили мене під руки й повели до кабінету та стали, а втім, дуже чемно, переконувати, щоб я цілий день не потрапляв на очі найдорожчій моїй дружині, бо викличу в неї знову істерику…

Нічого було робити, просидів преспокійно й не виходячи в одній кімнаті цілий день. Хоч незабаром мав приємність почути, що вона й поручики з нею голосно регочуть, та боявся показатися до неї, щоб не збити її з ніг ще раз. До того ж не без підстав гадав, що, може, й поручики заістеричилися від неї…

Що вам далі оповідати? Відколи з'явилася в нас у домі ся клята істерика, котру я називав і «химерикою», бо вона ні з чого, а так собі, мало що не завсіди, коли я наближався, нападала на Онисію Іванівну; називав я її й «поручеською хворобою», бо Онисія Іванівна буде здорова сама і навіть зо мною, і говорить, і розпитує про щось, та, тільки наскочили поручики, моя жінка й зацмокає, і бух! Додолу чи куди попадя! Так ось, відколи з'явилася ся модна хвороба, життя моє змінилося зовсім. Для своєї дружини я став зовсім чужий і навіть ненависний!.. Як тільки поручики в дім — я з дому й скитаюся сам. У село поїду — нудьга, і господарство набридло; а в місті — купивши будинок, ми, з волі жінки, оселилися назавсіди — сиджу, не виходячи, в своїй кімнаті, щоб не спричинитися до жінчиної істерики.

А тут, хтозна й відкіля, діти, як із мішка, посипалися. Сам не знаю, де вже вони бралися! На дозвіллі якось налічив наявних, просто біда! Миронко, Єгорко, Хомко, Трохимко, Павинька, Настенька, Мартонька й Феничка — прошу, будь ласка! Таки поставила на своє Онисія Іванівна! Виконала намір, загаданий ще до одруження, і я таки не переспорив її.

Воно, здавалось би, й нічого. Діти як діти, — не на вулицю ж їх викидати. Я хотів був, щоб вони всі дома росли… так куди там! Як так можна! «Коли отакі бовдури будуть коло мене крутитися, то мене всі вважатимуть за сорокалітню бабу… Не хочу їх бачити! А як не те, то ах, ох, ги-ги-ги!» — і заістеричила! Треба знати, що й поручики давно вже пішли в похід, а ся химерика так і зосталася в неї. Весела, сумна, заговорили, замовкли… а вона, бух! і зомліла. Отак, без нічого мліла, і — ох! — і тепер у неї такий темперамент. Навіть і старою ставши, істерничає.

Нічого не вдієш! Треба було поважати бажання хворої жінки; не дати ж істериці задавити її. Розвіз я синів по різних училищах. А скільки було клопоту, як віддавав їх! Дай свідоцтва про законне їхнє народження, про звання, і все, все те повинен я був дістати — і таки віддав синів.

Чи натішився ж я, думаєте ви, радощами сімейного життя? Аж ніякі мої гульвіси,