Читати книгу - "Пан Халявський"

І науки скінчивши, не дійшли розуму. «Пустіть нас відзначатися на полі честі або вмерти за вітчизну». Тьху на вас, шибайголови! По кілька годин бився над кожним і поясняв їм мораль, що людина повинна любити життя й зберігати його, і се й те їм казав. Докладно оповідав їм, що я витерпів на військовій службі в походах з роти до полковника… Ніщо не помогло! Пішли. Щоправда, нахапали чинів, усі їх шанують… Та все те суєта суєт.

А як вони поженилися! Ото вже так! Справжні чужоземки — жінки їхні! Слова не скажуть без фор-б'є. І дітей своїх туди ж. Дитя, мовляв, не повинно чути руського слова. Ах ви, мамзелі, мамзелі! Відняти б у вас дітей; ви ж бо їх недостойні мати. Побачимо далі.

Чи вірите? Батька-матір, від бога даних їм родителів, що їх бог велить шанувати й поважати, вони, замість ніжного прозивного, «батеньку, матінко»; інакше й не кличуть, як «папаша, мамаша»! І справді «кличуть» — як ото собак на окличку гукають. Хто їх збагне? На критику їм я свого старого пуделя прозвав «папаша», і що ж? — сі щенята, себто онуки мої, не соромляться горлати: «Папаша, папаша»! Дурний батько, — між нами хай буде сказано, — і відгукнеться: «Чого тобі, мовляв, треба, Тиню?» (І се, візьміть на увагу, се християнське ім'я Тимофій, а по-їхньому, чорти їх батька знають по-якому — Тиня!) А сопляк і заливається сміхом: «Я, мовляв, не тебе, а пуделя!» І папаша-батько регоче слідом за дурнем!.. І мамаші та ж сама шана буває; в очі сміються! Як на мене, то коли допустити, що моє породження каже мені в очі «ти», так дуже легко буде почути від нього: «Ти, папаша, дурень! ти, мамаша, дурна!» І не сердіться, найніжніші папаші й мамаші! Вимагав я, правда, як голова роду, щоб та малеча з пелюшок привчалася поважати батьків; так куди там! «Фе! Се по-руськи; верне». А треба знати, що й се їхнє «фе!» є дуже подібне до моєї матінки «тьху!» Та підіть поговоріть з ними: все змінили!

При дітях інспекторів, як ото при нас був доміне Галушкинський, нема, а є гувернери. Воно одно й те ж; тільки ті бували в халатах та киреях, а сі у фраках; ті призначали плату собі річно одиницями карбованців, а сі тисячами; ті боялися своїх господарів, торопіли перед ними й за нещастя мали прогнівити їх, а сі володарюють у домах, Де живуть, і вимагають, щоб виконували їхні забаганки. А користь від них та ж сама: Галушкинські нічого не вчили, не знаючи самі нічого, а викладали саму тільки бурсацьку мову, і гувернери не вчать нічого, бо не знають нічого, а викладають саму французьку мову. Те ж самісіньке: все чужоземний діалект, і користь від обох та ж сама.

Онисія Іванівна моя — незважаючи ні на що, все ж таки «моя» — так вона ось як хитро вчинила, дарма що в Санкт-Петербурзі не була. Їй дуже сумно було бачити синів наших жонатими; а як пішли в них діти, так тут істерика мало не задавила її. «Як се, мовляв, я дозволю, щоб у мене були онуки?.. Невже я допущу, щоб мене мали за стару? Я помру від істерики, коли почую, що мене стануть величати бабусею!»

— Не турбуйтеся, маман! — сказала старша невістка. — Мої діти будуть чудово виховані: вони й слова не будуть знати по-руськи і вас будуть кликати не інакше, як «гран маман»…

— Дурниці! — закричала хитра Онисія Іванівна. — Я не дозволю себе принизити: я сама придумаю пристойну собі назву.

І справді, придумала. Та ще як хитро! Зовсім по-санкт-петербурзькому: «бусенька»! Як воно, га? І не грубіянське воно «баба», а ще ніжніше навіть від самої бабусеньки, бабці тощо. «Бусенька»!.. Поговоріть же з нею: зовсім на новий копил і схоже з теперішньою атмосферою, себто з поняттям про все.

Один тільки я лишився неперехрещений. Дід — та й годі, а хто інакше назве або наважиться мені тикнути, тому я наперед об'явив: прокляну, виключу з роду Халявських і позбавлю спадщини.

— Ото третє тільки й небезпечне, — сказав з критикою «Гого», або Гриць, дванадцятилітній онук мій, щеня, явний фармазон! Ось вам теперішні діти! А які ж з них будуть люди?

З числа гувернерів є один: так отой на сьому зуби з'їв. Я оповідав уже, хто він і яка користь від нього другій невістці. Та його треба послухати, коли він, за чаєм, за пуншем (він інакше не п'є чаю, як тільки додавши до нього), почне говорити, так є що послухати! І слушно, і повчально, і для всіх морально. Наприклад:

— Навіщо, — він казав, і то казав добірним, високим штилем, а я вже переповідатиму по-своєму, — навіщо молодих людей, дітей, пуцьверінків виснажувати навчанням? Навіщо час, даний їм благодійною природою, щоб пізнавати життя й щоб покористуватися всіма втіхами його, переводити на нудьгу, на клопіт, на досаду? Виховавши стільки юнаків, я з досвіду знаю, що всі науки для них, під час навчання, незрозумілі, а в житті даремні, бо незрозумілі замолоду. Дайте юнакові чинити його волю, йти за його бажаннями й не вдержуйте його виконувати те, що хочеться йому. Спізнавши всі втіхи докладно, він пересититься ними, зненавидить їх і буде відходити, наче наївшись донесхочу холодного борщу, що його роблять у руських з їхнього дурного квасу. Розум людський є повновладний господар. Він не любить притиску, принуки; він де в чому вередливий: станете наповнювати його знанням, то він наче й сприймає його, й зберігає, а, дивись, зненацька й викине все дане йому так, що й з свічкою клаптиків не знайдеш. Дайте йому волю; хай спочиває, маніжиться, байдикує; а що він є «розум», то, в разі потреби, він прокидається, береться діяти й творити таке, чого чоловік, котрий учив його того всього, не спроможний створити й за десять літ.