Читати книгу - "Quid est Veritas?"

Умовив управителя, випросився:

— Піти панові по лік!

— Що ж, — міркував управитель, — коли з доброї волі зголошується раб, що йому ось-ось вийде воля! Цей не втече. А надто Едуен!

…………………

І подався Едуен спочатку вздовж Родану.

Потім звернув у дикі хащі, на несходимі гори, до малоприступних вишин.

Там-бо, в глибоких печерах з таємними входами, виходами й переходами, живе мудрість старовіка, друїдська, що її римська зброя позагонила аж у неприступні нетрі землі[422].

Є ще там і жерці й мудреці! Знають вони таємні сили, говорять з ними про все!..

Як би ж не знали вони й про ту приховану «істину», що так за нею пан побивається?

І чує Едуен, як шепотить вітер у старезних кронах дерев:

— Іди, чоловіче, просто до віщої діви… Вона знає…

Мабуть, що знає!..

Тільки ж Едуена бере сумнів: чи не ліпше все ж таки було б до друїдів? Ще змалку наслухався про них чимало. Тато аж двічі ходив до них на прощу. Дуже мудрі вони! Аж тяжко простій людині зрозуміти, що саме вони віщують, чого навчають…

Золота не беруть. Кажуть на нього:

— Зло! Жовте нещастя!

Подарунків не хочуть. А поміч і ліки дають за спасибі.

Кажуть лише:

— Богові дякувати!

А якому саме богові — не кажуть! Не забороняють кланятися жодному… Бо говорять:

— Бог єдиний для всіх… Тільки кожен нарід його по-своєму називає, своє наймення дає[423]…

Незрозуміле це Едуенові… Як-бо це так? Стільки народів на світі, а в усіх — один-єдиний бог! Той самий? Ще й нібито всіх, усі ці народи, він один і створив?..

Щось тут, певно, не так!..

Дивиться на верхи дерев Едуен, а вони лише вітами хитають, мовляв:

— Де ж тобі, людино, таке зрозуміти!

— І таки правда! — погоджується Едуен. — Де ж би таке можна було збагнути?

Зітхає. ЗакруЧує за вухо довге пасмо волосся, що виростив собі, як старий звичай каже, на виголеній голові[424], — і йде все вище, все далі…

Друїди знайдуть раду! Вони-бо знають багато, якщо не все на світі!

Не дурно ж вони з небесними духами говорять… А духи до них по веселці, як по повітряному мості, спускаються…

Аби лише дійти до їхніх печер!..

Там є ті таємні могили невідомих істот… Ніби також людей, але таких, що то ще перед людьми Землю-Матір топтали…

Кажуть-бо ті, що знають усе, що вже три тисячі літ обминали дощі ці могили, аж поки вони на поверхні землі не з’явились[425]…

— Три тисячі літ! — міркує Едуен.

Добре ж, якби він міг собі уявити, чи це дуже довго. Але Едуенова уява не вельми велика. Не вистачає її, щоб уявити собі ті істоти, що були ще «перед людьми»…

Знає він тільки, що полишили вони друїдам чарівний камінець каллаїс.

Едуен цю назву добре знає! Навіть у дитинстві бачив той святий камінь на власні очі! Ба, навіть цілував його!..

Бо то камінь вічного щастя, а дехто каже: камінь вічного життя[426]! В’ються думки Едуенові, в’ються все вгору й стежки, в доброму, без хижого звір’я друїдському лісі[427]…

Неначе вже веселіше шелестить і гомонить той високий ліс, що з небом говорить і над головою людини перекочує хвилі повітряного шуму… Аж здається Едуенові, що новою силою наливається його тіло…

Неначе він тільки що вибрався в путь!

Бо ліс — це рідний батько! Рідний дім! Тільки в лісі захист і безпека.

В лісі скрізь їжа! І джерела студені, чисті, співучі… І ліки… Й зілля чарівне! Все — в лісі!

Та ж у лісі, — в побожному зворушенні оглядається на один і на другий бік Едуен, — та ж у лісі таки й самі боги живуть!..