Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Ченкері сказав, що йому доручено справу, де є один «вельми дражливий момент». І він, зберігаючи професійну таємницю, пояснив, у чому полягає вузлове питання Сомсової справи. Всі, до кого він звертався, сказав Ченкері, вважають цей момент дражливим. На жаль, ідеться про незначну суму грошей, «хоча, очевидно, для його клієнта відшкодувати цю суму з біса важко». Шампанське в Уолміслі було погане, але його було вдосталь. Ченкері побоювався, що суддя не схоче сушити собі голову. Та він із свого боку докладе всіх зусиль — момент цей вельми дражливий. А що скаже його сусід?

Бастард — зразок обачності — не сказав нічого. Проте він з деякою зловтіхою переповів інцидент Сомсові — в душі цього тихого чоловічка таїлися людські почуття — і додав, що, на його думку, момент і справді «дуже дражливий».

Згідно зі своїм рішенням наш Форсайт довірив захищати свої інтереси «Джоблінгу і Боултерові». І зразу ж пошкодував, що не повів сам своєї справи. Одержавши копію протесту Босіні, Сомс пішов до контори своїх адвокатів.

Боултер, котрий вів Сомсову справу,— Джоблінг помер уже кілька років тому,— сказав йому, що це, на його думку, досить таки дражливий момент; треба порадитися з королівським адвокатом.

Сомс сказав, що хотів би почути думку відомого юриста, і вони звернулися до королівського адвоката Уотербака, який вважався чи не першим з перших. Уотербак протримав папери шість тижнів, а потім написав таке: «Витлумачення цієї кореспонденції залежить головним чином від наміру обох сторін і від свідчень, даних у суді. На мій погляд, треба домогтися від архітектора визнання, що він усвідомлював той факт, що йому не дозволялося витрачати більше, ніж дванадцять тисяч п'ятдесят фунтів. Стосовно виразу «чинити за власним розсудом, дотримуючись умов, зазначених у даному листуванні», на який звернули мою увагу,— то цей момент справді вельми дражливий; проте я вважаю, що в цілому до даної справи можна прикласти рішення суду в справі «Буало проти Цементної компанії».

Прийнявши цю пораду, вони послали запит, але на їхню превелику досаду панове Фрік і Ейбл відповіли так хитромудро, що в їхньому листі позивач при всьому своєму бажанні не міг би анічогісінько витлумачити на свою користь.

Уотербакову думку Сомс прочитав першого жовтня, сидячи в їдальні перед обідом. Вона його стривожила, не так посиланням на справу «Буало проти Цементної компанії», як тим, що останнім часом той момент почав і йому здаватися дражливим; в ньому відчувався приємний присмак спірності, до якої такі ласі найкращі юристи. Та на його місці кожен би занепокоївся, якби його враження ствердив королівський адвокат Уотербак.

Сомс сидів і обмірковував становище, втупившись у порожній камін: хоч уже настала осінь, але того пам'ятного року [9] погода стояла тепла, як у середині серпня. Неприємно, коли тебе щось непокоїть; Сомсові хотілося якнайшвидше наступити на горло Босіні.

Хоч Сомс і не бачив архітектора від того дня в Робін-Гілі, але він весь час відчував його присутність — перед ним весь час стояло його виснажене вилицювате обличчя з очима, що палали захопленням. Правду кажучи, Сомс не міг позбутися почуття, що охопило його тієї ночі, коли він на світанку почув крик павича — почуття, що Босіні никає навколо його дому. І в кожній чоловічій постаті, що проминала будинок у вечірніх сутінках, йому ввижався той, кого Джордж так влучно охрестив Піратом.

Він був певен, що Айріні з ним зустрічається й досі; де саме і як, він не знав і не запитував, стримуваний невиразним і потаємним страхом,— він боявся, що може довідатись забагато. Тепер усе плинуло підземним річищем.

Часом, коли Сомс питав дружину, де вона була,— а він і досі не облишив цієї звички, властивій кожному Форсайтові,— вигляд у неї був дуже дивний. Вона трималася з надзвичайним самовладанням, але бувало, що з-під маски, яка завжди ховала від нього її обличчя, прозирав якийсь зовсім новий вираз.

До того ж останнім часом вона почала снідати в місті; коли він питав Білсон, чи снідала хазяйка вдома, вона частенько відповідала: «Ні, сер».

Йому дуже не подобалось те, що вона блукає по місту сама, він так їй і сказав. Але вона не звернула на це уваги. Кожне його бажання вона нехтувала з таким байдужим спокоєм, що Сомс і сердився, і дивувався, і навіть тішився цим. Здавалося, вона живе помислами про те, як би його принизити.

Ознайомившися з думкою королівського адвоката Уотербака, Сомс устав і, піднявшись нагору, зайшов у кімнату Айріні: вона замикала двері тільки ввечері, лягаючи спати, їй вистачало такту поводитися пристойно принаймні перед слугами. Айріні розчісувала коси: вона повернулася до нього з якоюсь дивною люттю.

— Чого тобі треба?— запитала вона.— Будь ласка, вийди з моєї кімнати!

Сомс відповів:

— Я хочу знати, скільки ще триватиме таке становище? Я вважаю, що мирився з ним і так уже дуже довго.

— Ти вийдеш з моєї кімнати?

— А ти будеш поводитися зі мною, як із своїм чоловіком?

— Ні.

— В такому разі я вживу заходів, що примусять тебе.

— Прошу!

Сомс дивився на Айріні, вражений її спокійним тоном. Вуста її стиснулися в тонку лінію, розпущене золотаве волосся розсипалося по голих плечах пишними хвилями, так дивно відтінюючи її темні очі — очі, в яких світився страх, ненависть, зневага і незрозумілий для Сомса тріумф.

— А тепер, будь ласка, вийди з моєї кімнати!

Сомс повернувся і понуро вийшов.

Він чудово знав, що не