Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Га, от що! - крикнув він кидаючися, почервонілий зо злості, до Бенедя.- Такі-то ви? Я гадав, що ви люди як люди, а ви соціалісти, рабівники! Ні, не буде того! Марш ми з хати! Не хочу й бачити вас на очі! Я собі найду робітників!
Бенедьо тихо вийшов, а Леон довго ще бігав по світлиці, пінячись зо злості і проклинаючи на чім світ стоїть усіх соціалістів, комуністів і прочих того роду розбійників, котрі ось уже й до нашого краю дібралися і збаламутили смирний бориславський народ. І чим лютіше він проклинав тих ненависних бунтівників, тим сильніше надія його чіплялася одної стеблинки: сподіваних із Дрогобича робітників, котрих завтра, скоро світ, мав припровадити його вірник. Хоч зразу щось немов шептало йому, що й на той рятунок ніщо багато надіятися, то згоді, чим більше він входив в гнів на Бенедя і на його кумпанію, тим сильнішою і певнішою в його очах робилася надія на рятунок з Дрогобича. З тою надією він і заснув.
А Бенедьо за той час уже сидів у Матієвій хаті і розповідав зібраним побратимам свою розмову з Леоном.
- Зараз видно, що знающий чоловік,- заключив він своє оповідання,- відразу пізнав, в чім головна вага наших жадань. Каса запомогова! Те його найдужче вкололо. Але іменно для того треба нам якраз на те якнайсильніше настояти.
- Але, може, воно й правда, що він схоче деяких сторонських робітників спроваджувати,- сказав Стасюра.- Се могло би для нас бути лихо.
- А відки він їх так духом спровадить? - відказав Бенедьо.
- А впрочім, нехай і спроваджує,- додав рішуче Андрусь Басараб,- адже нащось при входах наша варта стоїть! Панів то впустимо, але з робітників ані душі. Хоч би мало й до бійки прийти!
Отак приготовлювалися обі сторони до рішучої боротьби,- тож і не диво, що на другий день усі прокинулися з тим певним переконанням, що до такої боротьби в найшвидшім часі прийти мусить. Те переконання додало всім якоїсь відваги і смілості. Робітники збиралися купами по вулицях, розмовляли голосно, реготалися, а коли де появився жид, то, не займаючи його прямо, допікали йому співанками з бориславського життя. По кількадесят голосів складалося докупи і, величезним хором, мов, ревом бурі піднята, розлягалася по Бориславі гнівно-сумовита пісня:
Ой, ви жиди бориславські, сто сот мамі ваші,
Ой, то ми ся набідили у ті ямі ваші!
Правда, жиди і нині не були надто много сміліші, як учора, а деякі то тайком порядно-таки тремтіли, побачивши грізні співаючі громади ріпників по вулицях,- але все-таки й жиди перемагали потроха свою тривогу, вихилювалися по одному з домів, виходили на світ божий і спішили до Германового дому на нараду. В своїм поганім безраднім положенні вони всіми думками чіплялися тої наради, надіючись, що чень же з неї виплине для них яка поміч. Перед Германовим домом їх збиралася чимраз більша купа, і чим більше їх збиралося, тим більша відвага вступала в них, тим голоснішою і смілішою ставалась їх бесіда, тим легше здавалось їм побороти тоту громаду збунтованих робітників. Тільки Герман, що швидко вийшов до них і по привітанні запросив усіх до покою, був якийсь мовчазливий та немов розсіяний, снувався то сюди, то туди, частенько вибігав на вулицю, прислухувався до чогось і не зачинав наради. Жиди гомоніли, сперечалися о речах посторонніх, ждали, аж Герман зачне нараду, але Герман не зачинав, усе прислухуючись, усе чогось дожидаючи.
А між тим на гостинці, ведучім з Губич до Борислава, розпочалася перша перепалка робітницької війни. Леонові і Германові вірники назбирали й справді в Дрогобичі всілякого зброду: водоносів, сміттярів та денних зарібників, жидиків-підростків, що то по понеділках сірку поміж хлопські вози носять і продають, і взагалі всіх незанятих людей, пообіцяли їм по ринському денно і повели до Борислава, щоби зломити упір бориславських робітників. Скоро світ, вирушили з Дрогобича дві громади, людей зо двісті разом, і, регочучись, співаючи та кричачи, повалили до Борислава. Але чим ближче доходили до цілі, тим тихіше робилося між ними. Тут і там приставав до них якийсь чоловічок: то чесний газда з поблизького села, то якийсь парубок,- заходив з тим або другим в бесіду,- сказав пару слів і відходив,- а по тих пару словах якось чимраз тихіше робилося в крикливих і охочих громадках дрогобицької бідноти.
- А куди бог провадить? - так звичайно питав посторонній чоловічок декого з вандруючої громади.
- До Борислава,- відповідали йому.
- А там за чим?
- Ну, на роботу.
- Гм,- відказував чоловічок і якось значучо крутив головою.
- Та що такого? - питали його.
- А по много вам обіцяли платити?
- По ринському денно.
- Гм,- відказував чоловічок і знов значучо крутив головою.
- Та що ту такого? Чого гмкаєш, а не говориш ясно, в чім діло? - приставали до нього.
- Та я нічого! Я тільки міркую, чи варта шкіра за виправу: чи варто за ринський наражувати своє життя і ще собі самому шкодити.
- А то як? Що се ти таке говориш?
- Бо то, видите, в Бориславі бунтація,- вас там не пустять по добрій волі, а будуть битися з вами до посліднього, от що! А по-друге, треба вам знати, що вони якраз для того збунтувалися, що жиди замало платять і все уривають платні. Вони й з вами то само зроблять, скоро їм поможете тамтих зламати. А як тамті виграють і присилують жидів ліпше платити, то й вам би ліпше було. Чи так?
- Та воно-то так.
- Ну, видите! Я би гадав, що вам би не треба мішатися до того діла. А втім, як собі знаєте, як ваші воли тягнуть. Моя хата скраю, я нічого не знаю! Бувайте здорові!
От такі бесіди вели з вандруючими громадами стрічні чоловічки, і не диво, що після кількох таких стріч і веселість, і смілість, і охота тих громад якось поволі попритухали. Ще жиди-бідаки найзавзятіші були: вони раділи, що брати будуть по ринському денно, і хоч не дуже мила була їм бориславська робота, та все-таки добрий заробок занадто сильно манив їх до Борислава. Так вони минули Губичі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.