Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

— Це ти про те, що я українською розмовляю?

— Ага.

— Чому ж? Я разговаривал раньше как надо. Але тепер це справа принципу.

— Это тебя «Пианист» подсадил?

— А шо ти до мене вчепився? Він собі якою мовою хоче, такою і розмовляє.

— Ні, не «Піаніст». Коли Путін почав говорити, що він захищає російськомовне населення. От тоді я й перейшов остаточно на українську. Мене не потрібно захищати.

— Ой-ой... То ты теперь сепаров будешь заставлять петь Гимн Украины?

— І страшити Бандерою! Він же макіївський бандерівець!

— А-а-а... Ну, так. Це ж «Тин» мені придумав.

— «Камаз», а ти бачив його перстень?

— Какой?

— З гербом?

— Ану покажи! ... Ну все! Сепары будут петь ангельским голосом при виде «Амбала». А кто не будет повиноваться, то будет получать священным тризубом по лбу!

• Зведення новин

Для мирних жителів Луганська організовано «зелений коридор», розпізнавальний знак для них — біле полотнище для групи людей та широка біла пов’язка для окремих громадян.

З собою жителі можуть везти особисті речі, але не вогнепальну та холодну зброю, повідомляє прес-центр АТО у четвер вранці.

«Зеленим коридором», організованим підрозділами АТО, тільки за півтори години вийшло понад 150 мирних жителів.

• Бойовики, використовуючи умови місцевості, завдали удару по наших війскових у Шахтарську — обстріляли колону з мінометів.

Як повідомляє керівник медіацентру АТО Владислав Селезньов, підрозділ поніс втрати — двоє людей загинуло, є також і поранені.

• Активна фаза АТО на сході України може закінчитися раніше, ніж через місяць. Про це сказав начальник Генштабу Віктор Муженко, в інтерв’ю «Новому времени».

«Я не хотів би називати конкретні терміни, але активна фаза буде завершена в недалекому майбутньому. Не хочу наперед загадувати, називати кількість днів і місяців. Напевно, це буде раніше, ніж через місяць», — сказав Муженко.

1 серпня 2014 року

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

1 серпня 2014 року, м. Краматорськ, аеродром, штаб сил АТО

До 10 ранку я вже був на місці біля воріт Краматорського аеродрому, на котрому були розміщені як і група, до якої я мав приєднатися, так і бійці другого загону морського центру спецназу. Дуже переживав, що «котики» будуть чекати через мене, але виявилось, що вони планували їхати на «роботу» лише по обіді, тому я приїхав саме вдало. В них залишалося досить часу, щоб дозаправити «ельку» і підготувати її до бойового виходу.

Після того, як зробив фотографії для звіту та вивантажив свої наплічники і три величезні коробки з екіпіруванням, брониками, медикаментами, призначеними вже моїй майбутній групі, набрав свого командира — Костю «Вихора». Він приїхав досить швидко з офіцером ГУР, котрий представився Толіком.

Ми завантажили речі в машину і поїхали в свій табір на аеродромі. Табір був розташований в двадцяти-тридцяти метрахвід злітки. Поки там був лише один намет, у якому стояли всього кілька ліжок і два столи з комп’ютерами.

Коробки з екіпіруванням і медикаментами ми в ньому і поскладали. Найцінніше, а саме два тепловізори, я віддав Кості в руки, щоб випадково за армійською традицією вони не про...ались.

— Хлопці тільки збираються в Харкові, повинні за кілька днів приїхати. Ти один із перших. Там їх Саша «Сокіл» збирає, з яким ти розмовляв телефоном.

Окрім мене і Кості, в таборі з нашої групи було троє харків’ян: Сергій «Бистрий», Ваня «Ганс», і Олег (приблизно мого віку) з гострим поглядом, гучним голосом і заразливим реготом. Ваня — дуже високий, світловолосий, з відкритим обличчям дитини.

Олег — задумливий і часами надміру серйозний шатен. Відразу впадало в око, що Олег з Ванею — давні друзі, це було видно з манери спілкування. Вони і тренувались разом, Ваня захоплювався айкідо і показував Олегу прості техніки. Коли я дістав привезені для тренувань гумові ножі, хлопці досить довго розважались, м’яко спарингуючи з ножами.

День був спекотним. Після безсонної ночі за кермом мій стан можна було назвати лише умовно бадьорим, але емоційне і ментальне збудження від нової обстановки, від нових знайомств було надто сильним, щоб заснути. Тому я сидів і лежав в тіні, спостерігаючи за своїми новими товаришами. Вони мені ,без сумніву,подобалися.

Окрім нашої групи, в таборі було троє офіцерів ГУР, котрі мали до нас стосунок. Головним був полковник Ігор Володимирович Гордійчук, котрий, власне, і був нашим куратором і головним ідеологом створення добровольчої групи. Владімирич з першого

погляду здався дружелюбним і відкритим. Він заглядав до табору лише на кілька хвилин, а потім мчав у своїх справах. Владімиричу,по мірі сил і вільного часу, допомагали два офіцери — Альберт і Толік; з останнім я познайомився ще біля воріт аеродрому, коли вони з Костею приїхали забирати мене з пожитками. До мене всі ставилися з помітною повагою, і, швидше за все, головну роль у цьому зіграв статус волонтера і офіцерське звання, аніж мої особистісні якості й риси характеру.

В офіцерському наметі Толік під диктовку Кості «Вихора» набирав на комп’ютері списки нашої групи. Зі слів Кості, вже понад сорок чоловік записалося, але зберуться всі лише за тиждень-другий. Цей нюанс я розумів дуже добре, адже перед тим, як піти на війну, людям необхідно було звільнитися з роботи, залагодити свої сімейні і побутові проблеми. Батько не знав, що я поїхав.

Мамі сказав, що я буду в штабі. А діти — надто маленькі, щоб глибоко перейматися цими питаннями.

Мої дані теж переписали і внесли в список на комп’ютері. Що далі буде з цими даними, мене особливо не цікавило. Розбиратися в армійській бюрократії мені хотілося найменше. Втім, офіцери й самі не знали про подальшу долю нашого підрозділу. Спочатку говорили, що ми будемо окремою добровольчою розвідротою при самому Головному управлінні розвідки. Потім сказали, що при ГУР такої структури бути не може, тому нас швидше за все припишуть до одного із полківспецназу, але оперативно ми всеодно будемо при ГУР.

Для нас тоді це не мало особливого значення, тому ми і не вникали. Питання оформлення нас цікавило лише тому, що зброю нам повинні були дали тільки після нього. А побутові умови були як у всіх: харчувалися ми в загальній їдальні нааеродромі, милися в душі у сусідів, ходили у спільну вигрібну яму.

Після обіду нам підвезли великий армійський намет і штукдвадцять іржавих ліжок. Встановлювати величезний намет вчотирьох у спеку, не особливо вміючи це робити, —