Читати книгу - "Екзорцист"

Він поволі й виснажено підійшов до крісла, узяв ковдру й лише тоді помітив відсутність Мерріна. За кілька секунд, пригадавши, що має зміряти Реґані тиск, Каррас утомлено підвівся й поплентався до неї, але враз шоковано сахнувся. Меррін, обм’яклий і безсилий, лежав долілиць на підлозі біля ліжка. Приголомшений Каррас опустився навколішки. Перевернув його. Обличчя Мерріна було синє. Каррас почав шукати пульс. А тоді з гострим, пронизливим болем збагнув, що Меррін мертвий.

— Святий пердун! Ти що, помер? Помер? Каррасе, ану зціли його! — лютував демон. — Поверни його до життя й дай нам закінчити, дай нам…

Серцева недостатність. Коронарна артерія.

— О Боже, — простогнав напівпошепки Каррас. — Господи, ні! — Каррас заплющив очі й розпачливо труснув головою, а потім зненацька з дикою силою стиснув пальцями бліду руку Мерріна, ніби хотів вичавити з її сухожилків останні краплини життя.

— …благочестивий…

Каррас відкинувся назад і важко зітхнув. Потім він побачив маленькі таблетки, розкидані по підлозі. Підняв одну й з болем зрозумів, що Меррін усе знав. Нітрогліцерин. Він усе знав. Каррас подивився в мертве обличчя Мерріна червоними, повними сліз очима. «…Ідіть і трохи відпочиньте, Деміене».

— Навіть хробаки не їстимуть твоє падло, ти!..

Почувши слова демона, Каррас підвів голову й затремтів від неприборканої, смертоносної люті.

«Не слухай!»

— …гомосексуальний…

«Не слухай! Не слухай!»

На чолі Карраса, люто пульсуючи, випнулася вена. Він узяв руки Мерріна й почав обережно складати їх навхрест на грудях, та раптом почув, як демон рявкнув:

— А тепер запхай йому хуя в руки! — і побачив, як згусток смердючої слини влучив мертвому священикові в око. — Останній обряд! — глузливо гарикнув демон, відхилив голову й дико зареготав.

Каррас німотно дивився на плювок. Не міг поворухнутися. Не чув нічого, крім клекотіння власної крові. А тоді повільно, весь тремтячи, підвів обличчя, викривлене багровим спазмом ненависті й люті.

— Ти сучий син! — просичав він шепотом, що просвистів у повітрі, наче батіг, і хоч Каррас не рухався, здавалося, ніби він, наче змія, розмотує свої кільця, а сухожилки на його шиї натяглися, немов дроти. Демон перестав реготати й лиховісно зиркав на нього. — Це ти програв! — почав глузувати Каррас. — Невдахо! Ти завжди програєш! — Реґана забризкала його блювотинням. Він не звертав уваги. — Так, ти дуже вправний із дітьми! — процідив він крізь зуби. — З маленькими дівчатками! Оце й усе? А ти спробуй із кимось більшим! Ану! — Він простяг руки, наче великі тілесні гачки, і почав поволі заманювати до себе. — Давай! Давай, невдахо! Спробуй зі мною! Залиш дівчинку й вселися в мене! Спробуй мене!

Наступної миті Каррас раптом смикнувся всім тілом й закинув голову назад, дивлячись у стелю, а тоді знову засмикався в конвульсіях, при цьому риси обличчя єзуїта перетворилися на суцільну маску ненависті й люті, а його великі й міцні руки, немовби відчуваючи невидний опір, намагалися схопити за горло Реґану Макніл, що заходилася вереском.

Кріс і Шерон почули нагорі шум. Вони були в кабінеті. Кріс сиділа біля бару, а Шерон стояла за стійкою, змішуючи коктейль. Обидві жінки разом глянули на стелю, почувши переполох у Реґаниній спальні. Нажаханий вереск Реґани, а тоді голос Карраса, що люто волав: «Ні!» Звук падіння. Різкі удари в меблі. І в стіни. Кріс перекинула склянку з напоєм, здригнувшись від цього шаленого гуркоту, від брязкоту розбитого скла, і вже за мить вони удвох із Шерон мчали вгору сходами до дверей Реґаниної спальні. Ускочили всередину. На підлозі лежали віконниці, зірвані із завіс! І вікно! Велика шибка була геть розтрощена!

Вони стурбовано кинулися до вікна, і тільки тепер Кріс побачила на підлозі біля ліжка Мерріна. Вона зойкнула й застигла від жаху. Тоді підбігла до нього. Стала навколішки.

— О Боже мій! — заскиглила вона. — Шерон! Шер, іди сюди! Скоріше йди!..

Шерон раптом заверещала, урвавши її на півслові. Поблідла Кріс подивилася на Шерон, що стояла біля вікна, дивлячись униз, на сходи, і притуливши руки до щік.

— Шер, що там?

— Каррас! Отець Каррас! — крикнула в істериці Шерон, вибігаючи з кімнати. Кріс із пополотнілим обличчям швидко підбігла до вікна. Глянула вниз. Відчула, як із грудей вискакує серце. Там, біля підніжжя сходів на М-стрит, серед юрби, що збиралася навколо, нерухомо лежав закривавлений Каррас.

Кріс нажахано дивилася туди, приклавши руку до щоки, і намагалася поворушити губами. Сказати щось. Але їй це не вдавалося.

— Мамо?

Її кликав з-за спини тоненький плаксивий голосочок. Кріс почала повертатися, вирячивши очі й не сміючи повірити в те, що вона щойно почула. Голосок знову озвався. Її, Реґани.

— Мамо, що сталося? Прийди до мене! Мамо, мені страшно! Ой, мамо, прошу тебе! Будь ласка! Прошу, прийди сюди!

Кріс обернулась і побачила в очах дочки сльози сум’яття. І ось вона вже бігла до ліжка, ридаючи:

— Реґ! Ой, моя дитинко, моя дитинко! Ой, Реґ! Це справді ти! Це справді ти!

Шерон тим часом вибігла з будинку й нестямно кинулася до єзуїтського гуртожитку, де почала домагатися Даєра. Він швидко прийшов до приймальні. Вона все йому сказала. Він приголомшено на неї подивився.

— Викликали швидку? — запитав він у неї.

— О Боже! Ні, не викликала! Я навіть не подумала!

Даєр швидко дав розпорядження операторові телекомутатора, а тоді побіг коридором разом із Шерон. Перетнув вулицю. Помчав додолу сходами.

— Пропустіть мене, будь ласка! Дайте пройти! — Проштовхуючись крізь натовп, Даєр чув байдужі репліки: «Що сталося?» — «Якийсь чоловік упав зі сходів». — «Ага, мабуть, напився. Бачили блювотиння?» — «Ходімо, котику, ми вже запізнюємося».

Нарешті Даєр зумів проштовхатися й на якусь мить застиг у позачасовому вимірі горя, у просторі, де повітря було занадто болюче, щоб ним дихати.

Каррас лежав горілиць, а під його головою розтікалася калюжа з крові. Рот був напіврозтулений, очі химерно світилися, а сам він пильно дивився вгору, немовби терпляче очікував, коли засяють зірки на якомусь привабливому, загадковому обрії. Аж ось його очі глянули на Даєра. Піднесено засяяли. Від завершення. Від чогось на взір тріумфу.

А тоді в них відчулося якесь благання. Щось термінове.

— Прошу відійти! Дайте дорогу! — Полісмен. Даєр став навколішки й приклав до розбитого, зраненого обличчя легку, лагідну руку, наче погладжуючи. Стільки поранень. З рота червоною стрічкою сочилася кров.

— Деміене… — Даєр замовк, щоб погамувати тремтіння в голосі, і побачив в очах Карраса слабке світло, м’яке благання.

Даєр нахилився ближче:

— Ти можеш говорити?

Каррас повільно простяг пальці до руки Даєра. Схопив її й легенько стиснув.

Стримуючи сльози, Даєр нахилився ближче і, приклавши вуста до вуха Карраса, тихенько запитав:

— Чи ти