Читати книгу - "Гра в чужу брехню, Олена Гриб"

Визначившись із пріоритетами, М-елфа встав і оглядівся. Задоволено кивнувши, взяв одну з ковдр і зробив крок до Лін.

Тріснула гілка. Ерьєр завмер на місці і прислухався. Здавалося неймовірним, що він вчинив так недбало. Але тиша, яку порушувало лише перешіптування листя, залишалася безмовною.

Ще два кроки. Лін щось пробурмотіла уві сні і спробувала накритися своїм волоссям, відкинувши його з лиця. М-елфа стояв поруч із нею і знову прокручував у голові «за» і «проти». Начебто дріб'язкова справа, але його терзали сумніви. Занадто багато було поставлено на кін, щоб нехтувати дрібницями.

Питання вирішилося несподівано. Пробурмотівши розбірливіше: «Любий, зачини вікно, я змерзла…», Лін змінила зовнішність. Ерьєр вражено розкрив рот, збираючись запитати, як їй це вдалось, але вчасно отямився і відступив на пів кроку, не бажаючи розбудити неприємності.

«Уві сні! Не свідомо! Наче її інша частина цілком самостійна і приходить на допомогу, відчувши бажання господині. Ні! Ні! Вона не може бути тією самою! Інакше… інакше все втрачає сенс. Знову пошуки, надії, розчарування… Знову розчарування… Одні розчарування».

– Тобі не вдасться обдурити дволику.

М-елфа неквапливо обернувся, струснув кистями рук. Млот піднявся навшпиньки, неприродно закинувши голову. Обличчя раба повільно темніло, але він посміхався – гордовито і переможно, немов не його шию стискала магія, яка втілила відчай ерьєра-карателя.

Лін знову поворухнулася, проте її дихання не змінилося. М-елфа зітхнув і послабив зашморг. Нечутно ступаючи м'якою травою, він відійшов на достатню, на його думку, відстань – до кущів, які нещодавно навідував  Рі-елфа. Млот, хриплячи, йшов слідом і розсудливо не спричиняв зайвого шуму.

Нарешті ерьєр зупинився і роздратовано смикнув магічну мотузку.

Раб впав на коліна, роздряпав зарослу нерівною щетиною щоку об колючі стебла ожинника. Торкнувся пальцями трохи закривавлених ранок, і його обличчя спотворила задоволена посмішка.

– Ти коли-небудь насолоджувався болем, кате? Своїм власним болем, а не стражданнями безпорадних жертв?

Важкий кулак М-елфи глухо заліпив у обличчя Млота, розбивши тому губи. Колишній носій сплюнув кров і продовжив, начебто не помічаючи, що від кожного слова на траву біля його колін падають червоні краплі:

– Біль доводить, що я можу відчувати хоч щось, крім ненависті. А ти? Як давно ти забув, що таке – відчувати?

Ерьєр вдарив знову, цього разу не так сильно, зате по болючому місцю. Голова раба відкинулася назад, але невидима мотузка завадила йому впасти навзнак. Він застогнав, помацав язиком передні зуби і знову вперто підняв голову.

– Як  це – не мати рівних? Бути сильним, геніальним, безжальним? Створити цілу епоху? Переробити світ для Незрівнянного? Заради Незрівнянного! Невже навіть уві сні минуле не приходить до тебе? Те минуле, в якому було місце всім? Ніщо не вічне, пам'ятай! Навіть ти! Скільки століть ти прожив? Три? Чотири? П'ять?! І скільки збираєшся ще протриматися? Одне чи два. А потім… «потім» не настане для того, кого звуть прадавнім демоном і серед рабів, і серед людей, і серед елф! Знаєш, що стримує народ? Страх! Божевільний жах! Ти без роздумів викорінював будь-яку ймовірність інакомислення, але у тебе немає наступника! Кожен елфа надто дорожить своїм безхмарним життям, щоб присвятити його іншим елфам.

– П'ятнадцять, – несподівано промовив М-елфа, сідаючи навпочіпки. – Я прожив п'ятнадцять століть. Бачу, ти не знав. І я ніколи не сплю. Ніколи. Я розумію, ти прагнеш смерті. Допоможи мені, і я виконаю твоє бажання.

– Уб'єш мене?

Ерьєр тихо розсміявся.

– Ні. Я дозволю тобі вбити себе.