Читати книгу - "Червоногрудка"

— Ні.

— Сьогодні вранці мені на це натякнув мій начальник із СБП. Виявляється, ваш чоловік учора був у цьому готелі. Нам невідомо, був він там сам чи з кимось, але коли чоловік говорить дружині, що затримається на діловій зустрічі, а сам ще в готель, це наводить на певні роздуми.

Харрі бачив, як на її обличчі емоції змінюються одна за одною: лють, відчай, безнадійність і… сміх. Цей сміх був схожий на тихі схлипування.

— Мені не треба було дивуватися, — сказала вона. — Якщо вже це вас так цікавить, то щодо цього він був… цілком сучасний. Хоча я не розумію, яке відношення це може мати до справи.

— Його міг убити ревнивий чоловік, — припустив Харрі.

— Його могла вбити і я. З тієї ж причини. Вам не спадало на думку, пане Холе? Коли ми жили в Нігерії, вбивцю можна було найняти за двісті крон. — Вона розсміялася все тим же гірким сміхом. — А я гадала, ви вважаєте, що його вбили через те інтерв’ю «Даґбладет».

— Ми перевіряємо всі можливі варіанти.

— По роботі він здебільшого зустрічався з жінками, — сказала пані Браннхьоуґ. — Звичайно, всього я не знаю, але якось я спіймала його на гарячому. Я знала, що так він поводився й раніше. Але застрелити його за це? — Вона похитала головою. — Зараз за таке вже не вбивають, правда?

Харрі не знав, що на це відповісти. Через скляні двері було чути, як у коридорі розмовляє Халворсен. Харрі відкашлявся:

— Ви не знаєте, були в нього коханки останнім часом?

Господиня похитала головою:

— Запитайте в МЗС. Знаєте, там такі своєрідні люди. Хто-небудь обов’язково захоче попащекувати.

Вона говорила це без гіркоти в голосі, ніби просто констатуючи факт.

До кімнати повернувся Халворсен. Ельса Браннхьоуґ і Харрі поглянули на нього.

— Цікаво, — сказав Халворсен. — Пані Браннхьоуґ, вам телефонували о дванадцятій двадцять чотири. Але не вчора, а позавчора.

— Справді? Напевно, я помилилася, — відповіла господиня. — Так, так, тоді це не має стосунку до справи.

— Можливо, — промовив Халворсен. — Я заразом подзвонив у довідкову, і мені сказали, що це номер телефону-автомата в ресторані «Скрьодер».

— У ресторані? — перепитала пані Браннхьоуґ. — Так, тоді я розумію, що за шум чувся в слухавці. Ви думаєте…

— Зовсім не обов’язково, що дзвінок пов’язаний з убивством вашого чоловіка, — сказав Харрі, підводячись. — У «Скрьодері» вештається багато дивних типів.

Господиня провела поліцейських до ґанку. Вечоріло. Низькі сірі хмари поволі повзли над пасмом пагорбів.

Пані Браннхьоуґ стояла, схрестивши руки на грудях, неначе їй було холодно.

— Тут так похмуро, — сказала вона. — Ви помітили?

Коли Харрі і Халворсен піднялися на пагорб, слідча група все ще прочісувала місцевість довкола куреня, у якому знайшли стріляну гільзу.

— Гей, там! — погукав хтось, коли Харрі і Халворсен пролізали під жовтою огороджувальною стрічкою.

— Поліція, — пояснив Харрі.

— То що з того! — крикнув той самий голос у відповідь. — Доведеться потерпіти, поки ми закінчимо.

Це був Вебер. На ньому були високі чоботи і забавний жовтий плащ-дощовик. Харрі і Халворсен повернулися за стрічку.

— Ей, Вебере! — покликав Харрі.

— Немає часу, — відмахнувся той.

— На хвилинку.

Вебер сягнистими кроками попрямував до них. Його обличчя виражало явну незадоволеність.

— Що таке? — гукнув він, не доходячи двадцяти метрів.

— Скільки він прочекав?

— Хлопець, який тут лежав? Не маю уявлення.

— Зачекай, Вебере. Ще дещо.

— Цією справою займається КРИПОС чи ви?

— І ті й інші. Ми ніяк не можемо погодити наші дії.

— І ти хочеш мені сказати, що ви прийшли сюди, щоб узяти участь у розслідуванні?

Харрі посміхнувся і закурив.

— Завжди захоплювався твоєю догадливістю, Вебере.

— Годі підлизуватись, Холе. Що це за малий?

— Халворсен, — відповів Харрі, перш ніж Халворсен устиг назватися сам.

— Слухай, Халворсене, — почав Вебер, дивлячись і далі на Харрі з неприхованою огидою. — Куріння — це свинська звичка і зайве підтвердження того, що людина шукає в житті лише одного — задоволення. Хлопець, який був тут, залишив нам напівпорожню пляшку з вісьмома недопалками всередині. Сигарети «Теді», без фільтру. Людям, які курять «Теді», потрібна на день не сигарета і не дві. Я припускаю, що він міг висидіти тут максимум добу. Для куреня він зрізав нижні гілки ялини, до яких у дощ вода не дістає. Проте на даху куреня — дощові краплі. Останній дощ був учора о третій пополудні.

— Значить, учора він прийшов сюди між восьмою і третьою? — запитав Халворсен.

— Гадаю, Халворсен далеко піде, — кинув Вебер, як і раніше не зводячи очей з Харрі. — Надто коли подумати, який конкурс він витримав, аби потрапити до поліції. Чорт забирай, з кожним роком все гірше й гірше. Ти бачив, кого зараз приймають до поліцейської академії? У порівнянні з цим набродом у педучилищі вчаться просто генії.

Вебер, осідлавши свого коника, почав довгу промову про те, як деградує поліція.

— Хтось із сусідів що-небудь бачив? — устиг запитати Харрі, коли Вебер зупинився, щоб передихнути.

— Тут четверо наших хлопців обходять усі будинки в околицях, але люди в основному повертаються додому пізно. Гадаю, нового ми нічого не дізнаємося.

— Чому?

— Не думаю, що він показувався в околиці. Сьогодні ми пустили собаку по його сліду — він на кілометр веде у глиб лісу, на стежку — там собака сколовся. Мабуть, він прийшов і пішов одним і тим самим шляхом. Між озерами Согнсванн і Марідалсванн ціла павутина цих лісових стежок. Він міг припаркувати машину на якій-небудь стоянці для туристів. Тут їх багато буває, туристів, і половина з них ходить з рюкзаками. Ясно?

— Ясно.

— Тепер ви хочете мене запитати, чи вдалося нам знайти відбитки пальців.

— Ну…

— Ну-ну?

— А на тій пляшці?

Вебер похитав головою:

— Жодних відбитків. Нічого. Хоча він пробув тут і довго, але наслідив на диво мало. Ми продовжуємо шукати, але я на сто відсотків певен, що не знайдемо нічого, крім слідів його черевиків і шматочків тканини.

— Плюс гільза.

— Він залишив її навмисне. Решту слідів він постарався замести.

— Гм. Може, це щось на зразок попередження? Як гадаєш?

— Я? Я думаю, що у вас, молодих, у голові взагалі нічого немає. Таке відчуття, що зараз у поліції всі такі.

— Угу. Дякую за допомогу, Вебере.

— І кидай курити, Холе.

— З ним неможливо розмовляти, — сказав Халворсен, коли вони поверталися в центр міста.

— Буває, — погодився Харрі. — Але свою роботу Вебер знає.

ЕПІЗОД 75

Кабінет Мьоллера, 12 травня 2000 року

— Ну? — запитав Мьоллер, коли Харрі і Халворсен відпили зі своїх чашок і Харрі, скорчивши страшну гримасу, висловив усе, що він думає