BooksUkraine.com » Фентезі » Сезон гроз 📚 - Українською

Читати книгу - "Сезон гроз"

172
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Сезон гроз" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 84 85 86 ... 89
Перейти на сторінку:
Так.

— Останнім часом все, що могло піти зле, пішло зле. Здається, це я все перекапустив. За що не брався, все зробив не так.

— Так тобі здається?

— Так мені здається.

— То, напевно, так і є. Не чекай на коментарі. Мені обридло коментувати. А тепер поплач над своєю долею тихо, якщо можу про це просити. Я творю, а твій лемент не дає мені зосередитися.

Горицвіт сів на поваленій колоні, зсунув капелюшок на потилицю, заклав ногу на ногу, підкрутив кілки лютні.

Мигоче свічка, вогник згас,

Холодний вітер дме безжально…

Вітер справді повіяв, раптово й різко. А Горицвіт перестав грати. І голосно зітхнув.

Відьми́н обернувся.

Вона стояла при вході до алеї, між тріснутим цоколем нерозпізнаної статуї і поплутаними хащами засохлого дерну. Висока, в обтислій сукні. З головою сіруватої масті, характерною швидше для корсаків, ніж для срібних лисиць. Зі шпичастими вухами і видовженою мордочкою.

Геральт не ворухнувся.

— Я обіцяла, що прийду. — В мордочці заблищали ряди ікол. — Одного дня. Це сьогодні.

Геральт не ворухнувся. На спині чув знайомий тягар обох мечів, тягар, якого йому бракувало цілий місяць. Який звичайно давав спокій і безпеку. Сьогодні, в цю мить, тягар був тільки тягарем.

— Я прийшла… — Агуара блиснула іклами. — І сама не знаю, нащо прийшла. Може, щоб попрощатися. Може, щоб дозволити їй попрощатися з тобою.

З-за лисиці виглянула худенька дівчинка в обтислій сукенці. Її бліде і неприродно нерухоме обличчя все ще було напівлюдським. А все-таки більше лисячим, ніж людським. Зміни відбувалися швидко.

Відьми́н покрутив головою.

— Ти її вилікувала? Оживила? Ні, це неможливо. То вона не померла там, на кораблі? Жила. Прикидалася мертвою.

Агуара голосно дзявкнула. Він не відразу зрозумів, що то був сміх. Лисиця сміялася.

— Колись ми багато уміли. Ми могли наводити ілюзії чарівних островів, показувати багатотисячним натовпам танцюючих в небі драконів. Могли створити подобу величезного війська, що наближається до міських стін… Колись, давніше. Тепер світ змінився, наші здібності зменшилися… а ми деградували. Тепер у нас більше від лисиць, ніж від агуар. Але все ще навіть найменша, навіть наймолодша лисиця спроможна ошукати ілюзією ваші примітивні людські почуття.

— Вперше в житті, — відповів він через мить, — я тішуся з того, що мене ошукали.

— Неправда, що ти все зробив зле. А в нагороду можеш доторкнутися до мого обличчя.

Він кашлянув, дивлячись на гострі зуби.

— Гммм…

— Ілюзії — це те, про що думаєш. Чого лякаєшся. І про що мрієш.

— Прошу?

Лисиця тихо дзявкнула. І змінила подобу.

Темні, фіалкові очі палають на блідому трикутному обличчі. Гайворонськи чорні хвилі волосся каскадом спадають на плечі, виблискують, відбивають світло, як павине пір’я, закручуючись і розпружуючись при кожному русі. Губи, чудово вузькі і бліді під помадою. На шиї чорна оксамитка, на оксамитці обсидіанова зірочка, що іскриться і розсіває довкола тисячі леліток.

Єнніфер усміхнулася. А відьми́н торкнувся її щоки.

А тоді сухий дерен зацвів.

А пізніше повіяв вітер, труснув кущем. Світ зник за завісою вируючих білих пелюсточків.

— Ілюзія, — почув він голос агуари. — Все на світі — ілюзія.

* * *

Горицвіт закінчив співати. Але не відклав лютні. Сидів на уламку зваленої колони. Дивився в небо.

Геральт сидів біля нього. Обдумував різні речі. Подумки впорядковував різні речі. Будував плани. Переважно нереальні. Обіцяв собі різні речі. Дуже сумніваючись, чи зуміє виконати хоч одну обіцянку.

— І чого це ти, — раптом озвався Горицвіт, — ніколи не похвалиш жодної моєї балади. Я ж їх стільки при тобі склав і заспівав. А ти ніколи не сказав: «Гарно вийшло. Я хотів би, щоб ти зіграв це ще раз». Ти так ніколи не сказав.

— Ага, сходиться. Я не казав, що хотів би. А знаєш чому?

— Чому?

— Бо й не хотів.

— То це аж така жертва? — не відступав бард. — Таке зусилля? Сказати: «Зіграй це ще раз, Горицвіте. Зіграй «Як плине час»

— Зіграй це ще раз, Горицвіте. Зіграй «Як плине час»

— Ти якось непереконливо сказав.

— То й що? Ти все одно зіграєш.

— Щоб ти знав.

Мигоче свічка,

Вогник згас,

Холодний вітер дме безжально

І плинуть дні

І плине час

Так непомітно і печально

Ти ще зі мною, все ще нас

Щось лучить, хоч неідеально,

Бо плинуть дні,

Бо плине час

Так непомітно і печально

Перейдених доріг і трас

Живе в нас пам’ять незнищальна,

Та плинуть дні,

Та плине час,

Так непомітно і печально

Давай, кохана, ми ще раз

Підхопим приспів тріумфально,

Хоч дні пливуть,

Хоч плине час

Так непомітно і печально.

Геральт встав.

— Час в дорогу, Горицвіте.

— Так? А куди?

— Чи не все одно?

— Загалом так. Їдьмо.

Епілог

На узгір’ї біліли рештки будівлі, оберненої в руїну так давно, що вже зовсім заросла. Плющ оповив мури, молоді дерева пробилися через потріскані кам’яні брили. Колись то була — Німуе не могла цього знати — святиня, осідок жерців якогось забутого божества. Для Німуе то була лишень руїна. І дороговказ. Знак, що йде доброю дорогою.

Бо відразу за узгір’ям і руїною гостинець розділявся. Один шлях вів на захід, через вересовиська. Інший, той, що йшов на північ, зникав у густому й темному лісі. Заглиблювався в чорній гущавині, тонув у похмурому мороку, розпливався в ньому.

І то була її дорога. На північ. Через славутній Сойчин ліс.

Оповідями, якими її намагалися приголомшити в Івало, Німуе не надто переймалася, бо під час мандрівки чула подібне не раз і не двічі. Кожна околиця мала свій страшний фольклор, локальні жахіття і страхіття, які мали нагнати пуду перехожим і переїздним. Німуе вже лякали водяницями в озерах, берегинями в річках, маною на перехрестях і упирями на цвинтарях. Що другий мостик мав бути криївкою тролів, що друга купа кривих верб — засідкою стриги. Зрештою Німуе звикла, збуденнілі страхи перестали бути страшними. Але ніяк не могла побороти дивний неспокій, що охоплював її перед вступом у темний ліс, на доріжку між курганами в імлі чи стежку серед оснутих випарами багниськ.

Тепер, перед темною стіною лісу, теж відчувала той неспокій, який мурашками лазив по плечах і висушував рота.

Дорога виїжджена, повторювала подумки, вся у коліях від возів, стоптана копитами коней і

1 ... 84 85 86 ... 89
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сезон гроз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сезон гроз"