Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Вертаючись у містечко, ми дивилися в той бік, де заходило сонце, й милувалися прекрасним вечірнім небом — я такого більше ніколи не бачив. На західному обрії в малиново-червоному ореолі пливла намальована густою олійною фарбою золота смужка — просто-таки феноменальна, така гарна, що, певне, дивлячись на неї, можна було сповнитись дещо грайливим настроєм. І все ж таки мені стало трохи прикро, коли Збройносен, показуючи на ту розкішну картину, вигукнув своє: «Огляньте цей об'єкт!» — і Адріан вдячно засміявся, як завжди сміявся з Рюдігерових жартів. Бо мені здалося, що він скористався нагодою, щоб посміятися і з нашого з Геленою захвату, і з самої краси явища природи.

Про монастирський сад над містечком, до якого друзі вранці підіймалися зі своїми течками, щоб працювати окремо, я вже згадував. Вони попросили в ченців дозволу розташовуватися там, і їм ласкаво дали його. Ми також часто йшли з ними в пахучий по-південному затінок того не вельми доглянутого, оточеного пощербленим муром райка, а там тактовно залишали їх з їхньою роботою, щоб не на очах у них, які й самі не бачили одне одного, розділені кущами олеандра, лавра й дроку, по-своєму провести передобідні, дедалі гарячіші години: Гелена плела, а я, приємно схвильований усвідомленням того, що Адріан десь поряд компонує далі свою оперу, читав книжку.

Одного разу — на жаль, тільки одного разу за час нашого перебування там — він на досить-таки розладнаних клавікордах, що стояли в кімнаті друзів, зіграв нам дещо з закінчених і переважно вже інструментованих для вишуканого оркестру частин приємної, вигадливої комедії, іменованої «Марні зусилля кохання», як ця п'єса звалася 1598 року, — характерні місця й кілька пов'язаних між собою сцен: першу дію, включно з явою в домі Армадо, й чимало уривків з наступних, зокрема монологи Бірона, на які він уже давно націлювався: віршований наприкінці третьої дії і ритмічно вільний у четвертій— «They have pitch'd a toil, І am toiling in a pitch, pitch, that defiles»[274], де Адріанові вдалося ще краще, ніж у першому, віддати засобами музики хоч і смішно, гротескно виказуваний, але щирий і глибокий розпач лицаря з приводу своєї закоханості в підозрілу black beauty[275], його лютий глум із самого себе — «Ву the lord, this love is as mad as Ajax[276]: it kills sheep, it kills me, I a sheep»[277]. Почасти Адріанові це вдалося тому, що швидка, уривана, пересипана короткими каламбурами проза підказувала йому незвичайне, жартівливе акцентування, але почасти й тому, що в музиці завжди найбільше вражають, найбільше промовляють слухачеві до серця значущі повторення, дотепні чи глибокодумні нагадування вже знайомого, — а в другому монолозі прекрасно нагадували про себе елементи першого. Це стосується насамперед гіркого самопаплюження серця, яке скорила «пустунка з оксамитними бровами, із кулями смоли замість очей», і, знову ж таки, особливо музичного образу тих проклятих, мовби смоляних очей: темно-палахкого, утвореного зі звуків віолончелі й флейти, лірично-палкого й водночас гротескного мелізму[278], що вдруге з'являється, химерно шаржований, у прозі, зі словами: «О, but her eye, — by this light, but for her eye I would not love her»[279], причому темінь тих очей ще й поглиблена висотою звуку, а їхнє палахкотіння — цього разу навіть малою флейтою.

Немає ніякого сумніву, що дивно нав'язлива і до того ж непотрібна, драматургічно не дуже виправдана характеристика Розаліни як розпусної, зрадливої, небезпечної жіночки — характеристика, що висновується тільки з балачок Бірона, бо на реальному грунті комедії Розаліна лише зухвала й дотепна, — немає ніякого сумніву, що ця характеристика викликана впертим, байдужим до художніх збитків, яких воно завдає творові, намаганням поета віддати якийсь свій особистий досвід і, до речі чи не до речі, помститися за нього поетичним рядком. Розаліна, така, як її невтомно змальовує закоханий, — це чорнява дама другого циклу сонетів, двірська дама Єлизавети, кохана Шекспіра, що зраджувала його з гарним молодим приятелем, а «віршування», з яким навчений «віршувати й сумувати» Бірон виходить на сцену, щоб виголосити свій прозовий монолог, — «Well, she has one o'my sonnets already»[280],— це один із сонетів, які Шекспір присвячував тій чорняво-блідій красуні. І чому це Розаліна раптом адресує гострому на язик і цілком жвавому Біронові сентенцію:

Так не кипить юнацька кров у жилах,

Як хтивість спалює мужів дозрілих[281].

Адже він якраз молодий і зовсім не «муж дозрілий», це аж ніяк не та особа, що могла б дати привід до міркувань про жалюгідну роль мудреців, які обертаються в дурнів і всю силу свого розуму спрямовують на те, щоб надати нікчемності видимість якоїсь ціни. В устах Розаліни та її приятельок Бірон цілком перестає бути собою: це вже не Бірон, а Шекспір із його нещасливим почуттям до чорнявої дами, і Адріан, який завжди мав при собі англійське кишенькове видання сонетів, цього вкрай дивного тріо поета, приятеля й коханої, почавши працювати над оперою, поставив собі за мету узгодити характер свого Бірона з тим дорогим йому діалогом і наділити його такою музикою, яка — у відповідному співвідношенні з шаржованим стилем цілого — зробила б його «дозрілим» і духовно значущим, охарактеризувала б як жертву ганебної пристрасті.

Це був гарний уривок, і я дуже хвалив його. А втім, хіба не давало підстав для хвали й радісного спантеличення все, що він нам грав! До його музики справді можна було адресувати слова, які вчений педант Олоферн[282] сказав про себе самого:

«Цей дар я маю від природи, він — простий, простий: це — шалений і незвичайний розум, сповнений різних форм, образів, марень, об'єктів, ідей, здогадів, спонук, змін. Вони зароджуються в посудині моєї пам'яті, проростають у лоні pia maler[283] і з'являються на світ завдяки зручній нагоді»[284]. Delivered upon the mellowing of occasion. Чудово! З незначного, смішного приводу поет дає тут неперевершено досконалий опис мистецького акту творення, і його мимоволі хотілося застосувати до митця, який ось тут, перед нами, переносив у сферу музики сатиричний твір молодого Шекспіра.

Чи треба мені при цьому зовсім промовчувати, що мене особисто трохи ображали чи прикро вражали кпини з античних студій, які в п'єсі постають якоюсь аскетичною манірністю? Це окарикатурення гуманізму слід поставити на карб не Адріанові, а Шекспірові, це він запровадив перекручену ієрархію духовних вартостей, де поняття «освіта» й «варварство» грають дуже дивну роль. Перше з