Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

закінчувала престижну єврейську школу, і рівної їй за красою та розумом не можна було знайти в цілому місті. Він пообіцяв дітям, що, коли ті здобудуть освіту, він відправить їх до Ізраїлю, де їм буде добре, і вони ніколи більше не будуть почуватися приходьками чи вигнанцями. Він зняв легкі блакитні туфлі, залишив біля входу портфель і лляний піджак та зайшов до ванної помити руки. Він усе робив дуже тихо, квартирою пересувався навшпиньки, намагався ледь чутно відчиняти двері, до речі, дверні петлі були добре змащені, так що вони не рипіли. Кімнату, в якій він спав разом із дружиною, було розділено на дві нерівні частини. Одна, та, що ближче до вікна, простора. Велике ліжко, ортопедичний матрац, плазмовий екран телевізора, кондиціонер під стелею, дорогі жалюзі, які відкривалися і закривалися за допомогою пульта, столик червоного дерева, кілька крісел і велике дзеркало, яким по всій довжині проходила широка тріщина, так що той, хто бачив у ньому своє відображення, навряд чи й зміг би себе впізнати, оскільки обличчя було видно тільки з правого боку. Друга частина: значно менша за розмірами й обставлена доволі аскетично. Робочий стіл, ноутбук, простий дерев'яний стілець, які часто стоять у школах, в учительських кімнатах і в багатьох державних установах, що живуть за рахунок бюджету та фінансуються за залишковим принципом. Диван-книжка невеликих розмірів, радіо на столі і книжкова шафа. На полицях — медична література і кілька класичних творів французької та англійської прози XIX–XX століть. Він причинив двері і, кинувши сорочку на стілець, розщепив ремінь та голосно видихнув. Цієї миті спалахнуло бліде світло нічника, і грубий голос нервово прогув:

— Иоаким, ты опять разбудил меня, — велике безформене тіло перевернулося на спину, і бліде фіолетове світло вихопило з темряви запухле обличчя й повні білі руки з темними плямами біля ліктів і долонь. Людина тримала голову так, що її можна було роздивитися тільки з одного боку, інша ховалася в нічних сутінках, і ліхтаря, щоб освітити її, біля вікна не було.

— Да-да, — перейшов на шепіт, — я очень сожалею, но ты же знаешь…

— Я не хочу ничего знать! — вперлася спиною в подушку. — Подай мне воды! — Яким узяв із тумбочки склянку з водою і вклав у її тремтячу руку. — Не можешь приходить так, чтобы не будить меня, спи в коридоре или на кухне. Но только избавь меня от этих стрессов.

— Да, конечно, Рахиль, я сделаю так, как ты скажешь. Думаю, больше подобное не повторится, — тихенько ліг у ліжко й накрився легким покривалом.

Вона вимкнула світло, і було добре чути, як риплять під вагою її тіла пружини і тривожить нічну тишу нервове посапування. Раптом вона затихла, потім напружилася, довго стогнала і врешті вихаркнула на підлогу слину й рештки їжі. Він чекав, коли вона засне. Рахіль переверталася з одного боку на другий, важко дихала, випускала гази, він затуляв ніс долонею та намагався дихати ротом. Заснула вона за годину. Яким із полегшенням зітхнув і, відкинувши покривало, устав з ліжка та вийшов з кімнати. Третя година. Ще темно, але ця темрява вже не така страшна й нездоланна. Поставив чайник. Сів на стілець і втупився поглядом у стіну.

Він жив із Рахіллю трохи більше десяти років. Вона не мала дітей. Давид і Лія — його діти від першого шлюбу. Сара народила їх у Яффі, де вони тоді мешкали. Після народження Лії вона занедужала, і, хоча він доклав усіх зусиль, вилікувати її не вдалося. Коли Сари не стало, сім'я переїхала до Тель-Авіва, а потім перетнула океан і оселилася в Сіетлі, що на північному заході США, у штаті Вашингтон. Яким за допомогою знайомих улаштувався на роботу до лікарні, де отримував чимало грошей, і вже за рік зміг купити, хоча й частково у кредит, великий будинок під містом. Із садом, басейном, тенісним кортом, давно омріяними другим поверхом і пентхаусом. Діти були задоволені. Яким будував плани на майбутнє, і тільки єдине псувало йому настрій — надто відверті залицяння немолодої колеги, яка, з усього було видно, мала проблеми з психікою і страждала через хронічну відсутність сексу. Яким спершу не помічав її, потім вирішив із нею серйозно поговорити, а після того, як вона зайшла до нього в кабінет у плащі на голе тіло і, скинувши його, почала просто в нього на очах задовольняти себе рукою, він написав директорові про все, що відбувається, і суд зобов'язав її не наближатися до Якима ближче, ніж на сто метрів. Рахіль Моровіц стала похмурою, постійно розмовляла сама з собою, спостерігала на віддалі за Якимом і довго сміялася, зачиняючись у кабінці туалету. А потім вона помстилася. Яким потрапив у її полон, і вже тільки від неї залежало його подальше життя і життя його дітей.

Навесні 1995-го року до лікарні привезли пацієнта в надважкому стані. Він потрапив у страшну аварію і після кількох надскладних операцій таки вижив, але вже не мав надії на повноцінне життя. Звали цього пацієнта Дольф Сенкергоф, відомий у штаті мільйонер, власник мережі ресторанів, супермаркетів «Сенкергоф» і авіакомпанії, яка обслуговувала тільки внутрішні рейси. Йому якраз напередодні аварії виповнилося п'ятдесят, і до палати постійно приходила молода жінка з пишним бюстом і довгими ногами. Він дивився на неї, наче на ікону, і, пустивши сльозу, намагався щось сказати. Але ані губи, ані руки не слухалися його. Він усе чув, усе розумів, але говорив тихо-тихо, так що тільки людина з добрим слухом змогла почути його, та й то якби нахилилася йому до самих уст.

Дольф був сильною людиною й добре розумів, що відбувається. Він знав, що все своє подальше життя проведе в ліжку без сексу, без руху, без задоволень, прийматиме ліки і терпляче чекатиме, поки йому змінять білизну, підставлять судно, втруть рота, помиють тіло й голову, почитають уголос останні новини зі шпальт місцевої газети чи винесуть разом із ліжком на вулицю, щоб він зміг подихати свіжим повітрям і помилуватися життям, у якому йому більше немає місця.

Яким Герцель щодня приходив до палати Сенкергофа й бачив, як цей мужній чоловік згасає, наче свічка, і спостерігає за всім, що відбувається навколо, так, наче це все він бачить у кіно. Та от одного дня він змінився. Погляд ясний, говорить так, що його можна почути і зрозуміти. Він поглянув Якимові в очі, і той зрозумів, що треба нахилитися. Сенкергоф говорив дуже повільно, але намагався вимовляти слова чітко, важко вдихаючи повітря й перепочиваючи після