Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Якщо старшина бере роту, то зобов'язаний абсолютно чітко знати, скільки в нього в роті пар чобіт, скільки ковдр, онуч і шинелів.

Якщо буфетниця приймає господарство, то знати їй належить, скільки у неї в касі грошей і скільки ящиків горілки на складі.

На початку 1941 року Жуков прийняв Генеральний штаб. Він повинен був вимагати від попередника генерала армії Мерецкова короткий звіт - на одну сторінку: людей в Червоній Армії стільки-то, дивізій, корпусів, армій - стільки-то. В їх складі: танків, гармат, гаубиць... На складах і сховищах: снарядів, патронів, кулеметів, гвинтівок...

І тут же обтелефонувати всіх командувачів округів: скільки в тебе в СибВО літаків? А в тебе в СКВО скільки танків?

Припустимо, що Мерецков не зумів назвати точних цифр, у цьому випадку Жуков мав тут же написати рапорт Сталіну: з Мерецкова треба терміново здерти генеральські лампаси і відправити рядовим в дисбат. Або, припустимо, Мерецков доповів цифру, але вона не збігається з тим, що повідомили з військових округів. Але і в цьому випадку треба було дзвонити в усі дзвони, терміново формувати комісії для обстеження ведення справ в центрі і на місцях.

Але ніяких слідів жуковської активності в цьому напрямку ніхто ніколи не знаходив.

Одне з двох:

– або при передачі справ генерал армії Мерецков повідомив генералу армії Жукову кількість танків, літаків, артилерії, дивізій та іншого, а Жуков все це тут же забув;

– або, приймаючи справи, Жуков просто не цікавився кількістю танків, літаків і дивізій.

Ось вам і вся розгадка катастрофи 1941 року. Начальник Генерального штабу РCЧА генерал армії Жуков мав планувати бойові дії 24 тисяч танків і 21 тисячі літаків, але він про їх існування просто по-людськи забув. Тому він планував дії 500-900 літаків і 300-600 танків. А все інше просто випало з поля його геніального зору і планами було не охоплено.

І ще одне протиріччя. Жуков і всі інші комуністичні стратеги повідомляють: ми раптовий удар по Німеччині не готували. Ми чекали, коли Гітлер вдарить першим, спалить наші літаки і танки, перекине аеродроми, передушить командні пункти, захопить стратегічні запаси, а вже після цього ми мали намір швиденько вибити його з нашої землі і тут же перенести бойові дії на ворожу територію.

Товариші дорогі, якщо у противника перевага в танках і літаках у «5-6 і більше разів», якщо до того ж наші літаки на 75-80 відсотків застарілі, то після першого раптового удару ситуація посилиться і перевага супротивника стане воістину абсолютною. Чи не здається вам, що тільки дебіл міг при такому розкладі планувати короткострокові оборонні бої з негайним перенесенням бойових дій на територію противника?

І ще: як назвати ту невдячну свиню, якій народ, доведений до людожерства і трупожерства, дав під командування 24 000 танків, у тому числі тисячі найкращих у світі, а він навіть не спромігся поцікавитися, скільки ж їх було? І яка, вибачте, цінність мемуарів начальника Генерального штабу, який або повний дурень, або дурня з себе корчить?

Тепер згадаємо заяви Жукова про те, що перед війною Сталін не цікавився справами Генерального штабу. Великий стратег Жуков нібито хотів доповісти про стан військ, але такої можливості не випало.

Давайте цьому повіримо. Але запитаємо: а чи міг Жуков доповісти про стан Червоної Армії, якщо не уявляв навіть приблизно ні кількість дивізій, ні число танків, літаків та гармат у Червоній Армії?

Не знаю про Сталіна, а ось Жуков явно справами Генерального штабу не цікавився.

А мідні труби ревуть все голосніше: «Будучи начальником Генерального штабу, він абсолютно правильно оцінював армії ворогів і стан своїх військ» (Маршал Радянського Союзу Д.Т. Язов. «Красная звезда», 20 квітня 2004 р.). Вже куди правильніше.

Альтернатива ось яка: або нас так і будуть у всьому світі вважати повними ідіотами (а Жукова генієм), або книжку Жукова ми все-таки прочитаємо і виявимо в ній деякі, м'яко кажучи, неточності.

Ось думка Костянтина Симонова. Він говорить про всіх наших мемуаристів, у першу чергу про Жукова: «Багато хто з них звикли, що пишуть за них, що вони тільки підписують те, що їм пропонують, а пропонують їм те, що потрібно, те, що треба. Ні ціни слова вони не знають, ні відповідальності за написане слово» («Знамя». 1997. No 2. С. 188).

За ці слова можна пробачити Симонову всі його гріхи.

У сформованій ситуації Сталін і Жуков, зрозумівши, що за ці злочинні помилки, крім них, власне, запитувати більше нема з кого, швидко знайшли «рудого». Ним виявився Павлов.

І хоча він змушений був діяти на напрямку головного удару німців в тій обстановці, яку йому створили вищі (причому офіційно «допомагали» йому спочатку три маршала - Шапошников, Кулик, Ворошилов, потім ще два - Тимошенко, Будьонний і «долучений» до них Мехліс), розстріляли з групою генералів округу саме його.

Це старий прийом: щоб відтінити сліпуче сяйво і велич, треба поряд зобразити щось темне, похмуре, мерзенне, бридке, смердюче. Для контрасту.

Поруч з найбільшим стратегом усіх часів і народів нам малюють нікчемних дрібних людців, тупих служак, які були ні на що не здатні, які нічого не розуміли. У складній